Чтение онлайн

— А я думав, демобілізувалися ви, товаришу майор! — усміхався Агєєв. — Філософією, думав, зайнялись, як нахвалялися…

— Еге ж, філософія… — Людов поправив окуляри. — Ні, не демобілізувався, Сергію Микитовичу… Так само, як і ви…

Фронтові друзі тисли один одному руки. Обидва — завжди стримані, вміли володіти собою — вклали в цей потиск глибоке почуття…

— Чим можу завдячити приємності бачити вас тут, Сергію Микитовичу? — помовчавши, спитав Людов. Ще з фронтових днів пам'ятав Агєєв, що колишній командир північноморських розвідників ніколи, з жодного приводу не висловлює явного здивування.

Жуков зупинився біля дверей. Майор, який так дружньо зустрівся з мічманом, не глянув, здавалося, в його бік і разу, проте Леонід відчував, що прикриті товстими скельцями очі ніби пронизали його наскрізь.

Крім майора, в кімнаті був ще зовсім молодий, строго підтягнутий лейтенант, який робив щось біля столу.

Ніяких ознак, що Клава повернулася додому. Невже не з'являлася з тих самих гар? Чи, може, її вже допитали? А чи не скоїлося чого лихого і з нею? Страшенно хотілось одержати відповідь на ці питання, але спочатку треба покінчити з іншим…

Ось він — цей злополучний ніж… блищить на столі, куди поклав його міліціонер, що почав вести слідство…

І ця страшна нерухомість застиглого біля столу тіла, прикритого тепер покривалом з ліжка.

І це задушливе повітря кімнати, в якій ще зовсім недавно бувало почував себе так добре…

— Прибув за наказом начальника експедиції, товаришу майор, — доповідав не кваплячись Агєєв. — Може, допоможу щось з'ясувати… Через те що в справу військовослужбовець нашої частини замішаний. — Жуков мимоволі зробив крок уперед. — Ось він, старший матрос Жуков. У нього є повідомлення…

— Товаришу Жуков, хочете в чомусь допомогти слідству? — запитав Людов.

Тепер ясно було видно крізь круглі увігнуті скельця, що в майора суворі, проте зовсім нібито не злі очі, які дивилися трохи втомлено.

— Так точно… — Жуков поспішав висловити все, скинути з душі нестерпний тягар. — Хочу доповнити, що писав у протоколі.

— Василю Прокоповичу, протокол! — сказав майор. Савельєв простяг йому заповнений аркуш. Людов підбадьорююче дивився на матроса.

Жуков глибоко перевів подих, ніби кинувся в крижану воду.

— Ніж оцей… Я його сьогодні тут у кімнаті залишив… Він мій.

— Так? Це ваш ніж? — неголосно перепитав майор.

Жуков кивнув, чекав, опустивши голову. Лейтенант поривчасто присунув до себе чистий аркуш протоколу.

— Чому раніше не сказали про це? Як ваш ніж потрапив сюди? — пролунав різкий голос лейтенанта.

— Забув його, як посварилися ми… На столі відкритим залишив… Коли виходив, ніж спересердя й забув…

Він підвів голову. Лейтенант не моргаючи пильно дивився на нього гострими очима.

— З ким посварилися? — Лейтенант був — увесь увага.

— Ну з Клавою… з Шубіною, звичайно…

— Чому у вас виникла сварка? Ви їй ножем загрожували?

— Не загрожував я ножем… Оці консерви ним відкривав… — Жуков говорив уривчасто, похмуро, не глядячи на лейтенанта.

— Може, на грунті ревнощів посварилися? Потерпілого до неї приревнували?

Жуков швидко підвів голову. Нахилившись уперед, лейтенант продовжував вдивлятися в нього. Загрозливо похитувалась над аркушем паперу чорна блискуча авторучка.

— Слово моряка — я цього громадянина ніколи раніше не бачив!

Він сказав це від усієї душі, щиро обурюючись. Бачив, відчував — лейтенант не вірить йому.

— Зачекайте, Василю Прокоповичу, — пролунав спокійний голос. З надією Жуков перевів погляд на доброзичливе, відтінене великими окулярами обличчя. — Скажіть, Жуков, коли ви дивились у вікно — помітили поряд з убитим свій ніж?

— Я ножа не помітив… Тільки руку бачив та край піджака.

— А можете згадати, як лежав убитий — долілиць чи навзнак?

— Долілиць чи навзнак? — Жуков старанно пригадував. — Важко згадати… Мабуть, навзнак…

Скоса глянув на обрис нерухомого тіла і здригнувся — померлий лежав долілиць…

— Рука була долонею догори, як зараз бачу. А точніше не скажу.

Майор був явно задоволений відповіддю.

— А ще нічого незвичайного не помітили? Якогось руху в кімнаті, звуку?

— Ні, не помітив… — Жуков гарячково думав… — Тільки от коли до вікна підходив, мені здалося, ніби тінь біля завіски пройшла.

— Тінь? — перепитав Савельєв.

— Може, привиділося, — пробурмотів Жуков. Він не міг більше витримати невідомості, він зовсім стомився. — Товаришу майор, а Шубіну Клаву ви бачили? Не поверталася вона додому?

— Ні, Шубіну ми ще не бачили, — з готовністю обізвався майор. — І на роботі її давно немає… Скажіть, Жуков, де тут у кімнаті завжди утюг стоїть?

— Утюг? — Він здивувався запитанню. Скоса глянув на Людова й здивований лейтенант. — Не зможу сказати… Як тут бував, ніколи не помічав утюга.

— На туалетному столику вам не доводилося його бачити?

Жуков глянув на столик. Серед флакончиків, баночок і статуеток сяяв полірованою сталлю невеликий електроутюг…

— А хто його знає, — Жуков ледве стримався… «Чи не відвертає просто мою увагу пустою розмовою цей слідчий, щоб потім несподівано поставити яке-небудь каверзне запитання? Підозрює й мене, чи що, зненацька застукати хоче?» з раптовою неприязню подумав Жуков. — Я, товаришу майор, коли сюди приходив, не про утюг думав…