Чтение онлайн

Він гірко посміхнувся з власного жарту. Але Людов дивився дуже серйозно.

— Так, утюг звичайно стоїть, напевне, не тут. А сюди його поставили похапцем, навіть, бачите, Василю Прокоповичу, розбили цю фігурку…

Людов узяв зі столу фарфорову мавпочку з відбитою головою, задумливо крутив її в пальцях.

— Пропустіть мене! Що тут таке коїться? — почувся з-за дверей переляканий і водночас вимогливий жіночий голос.

— Товаришу сержант, пропустіть, — сказав Людов, прочинивши в прихожу двері.

На порозі стояла дівчина в світлій шовковій сукні. Злякано, похмуро дивилася з-під солом'яного капелюшка, зсунутого на тонкі підбриті брови.

Її зухвалі красиві очі ковзнули по обличчях, по обстановці, затримались на прикритому покривалом тілі. Припудрене обличчя затремтіло. Різко вирізнялись маленька родимка на щоці і підфарбовані лілуваті губи.

— Клаво! — рвонувся до неї Жуков.

Вона ніби не чула його, застигла біля порога. Лейтенант зробив попереджаючий жест. Жуков зупинився.

— Увійдіть, громадянко Шубіна! — сказав Людов.

Вона зробила два повільних, обережних кроки, не зводячи погляду з присутніх у кімнаті. Очі її округлилися й стали дуже прозорими. З нею разом увійшла до душної кімнати хвиля нудотно солодких духів. Дівчина здавалася дуже молодою, але від погляду боцмана не приховалися ледь помітні зморщечки навколо її рота й очей.

І все ж їй було на вигляд не більше двадцяти двох — двадцяти трьох років, і боцмана, який ще далі відступив у куток, штовхнули в серце обурення й жаль.

— Я не розумію… Що сталося… — Вона замовкла, знову обвела кімнату тим же нерозуміючим прозорим поглядом. — Хто це там лежить?

— Зараз узнаєте все, якщо справді не розумієте, в чому справа, — сказав Людов, присуваючи їй стілець. Вона сіла, стискаючи сумочку з лакованої шкіри.

— Ви громадянка Шубіна? Ваше ім'я, по батькові? — спитав лейтенант, присовуючи незаповнений аркуш протоколу.

— Шубіна Клавдія Кузьмівна.

Вона відповідала як у сні. Її дрібні рівні зуби цокнули, ніби в ознобі, й стислися.

— Чому так довго не повертались додому?

— По магазинах ходила. Перевірити можете — весь час з подругою разом була.

Як і раніше, вона говорила майже машинально, ніби думаючи зовсім про інше. Її погляд був прикутий до їж ритого покривалом тіла.

— Господи! Довго будете мене мучити! Хто це там лежить?

— А ви самі не знаєте?

— Господи! Звичайно, не знаю!

Лейтенант Савельєв обійшов стіл, підняв трохи потривало. Вона жадібно дивилася, подавшись уперед… Скрикнула, затуливши обличчя маленькою рукою, — нігті блиснули малиновочервоним лаком.

— Ви знаєте вбитого? — спитав лейтенант.

— Ні, не знаю.

Вона прийняла руку з обличчя, знову окинула поглядом усіх у кімнаті.

— Та скажіть ви мені, нарешті, що тут скоїлося!

Лейтенант обережно взяв зі столу, простягнув їй укритий темними плямами ніж.

— Чий це ніж? Звідки він у вас? — запитав лейтенант.

Ніби захищаючись, вона знову швидко підняла руку. Ще чіткіше виділились лілові губи на обличчі, що вкрилося потом.

— Цей ніж… Його… Льоня Жуков… у мене ще раніше забув… Правда, істинний бог… Жуков тут ні при чому, товариші, зовсім він тут ні при чому, — раптом страшенно заквапилася вона.

— Ключ у Жукова від вашої кімнати був? — спитав лейтенант.

— Не було в нього ключа. — Вона безладно рвонула сумочку, порилася в ній, вийняла ключ. — Ось він — завжди з собою ношу.

— То, може, ще хтось мав ключ від цих дверей? Хто-небудь з родичів ваших?

— Ніяких родичів у мене тут немає. Ще що вигадали! — сказала з обуренням Клава.

— Значить, ви самі сюди потерпілого впустили?

Жуков слухав, омертвівши, не зводячи з обличчя Шубіної погляду.

— Ваш обов'язок, Клавдіє Кузьмівно, насущна для вас необхідність повідомити слідчим органам усе, — неголосно сказав майор Людов..

Вона сіла на стілець, невідривно дивилася на руку слідчого, що ковзала по аркушу протоколу.

— Навіщо мені його впускати, якщо і в очі його ніколи не бачила?

— Як же пояснити, що у вас в кімнаті вбито цього громадянина?

Вона мовчала, напружено стиснувши губи. Раптом кокетливо усміхнувшись, почала поправляти коротку спідницю навколо колін, обтягнених тонкими панчохами тілесного кольору.

— Що це ви так дивитесь, товаришу мічман?

Насупившись, Агєєв одвів очі. Майор, який нерухомо стояв осторонь, повернувся до вікна і, піднявши завіску, відчинив його. Свіже нічне повітря, запахи дерев і моря полилися зовні в задушну кімнату. З боку порту почувся гудок буксира, прокотився шум машини, що промчала сусідньою вулицею.

Боцман теж присунувся ближче до вікна, до свіжого струменя, що плив звідти. Тяжке, невідступне почуття все більше стискало його груди.

І раптом Агєєв ступив до Шубіної так поривчасто, що вона схопилась із стільця.

— Така справа, громадянко, виходить, що, коли до вашої кімнати повернувся Жуков після сварки, двері, можливо, були відімкнені. Виходить, що, зустрівши тут оцього громадянина, Леонід міг заколоти його через ревнощі.

— Мічмане, я не дозволяв вам говорити, — кинувся до нього лейтенант.