Чтение онлайн

— А я що, проводжав його? Зранку роботу мав, землю з компостних ям вибрати. Кожному своє: йому відпочивати, нам робити.

Певно, Граб сказав усе, що знав і що думав про свого постояльця, до того ж Хаблак помітив, як нетерпляче тупцяє на місці Віденко, й справді, затримались уже більше ніж півгодини, а сержантова дружина чекає на них з вечерею. Вона дійсно чекала й нагодувала варениками з сиром і в сметані — багато є на світі смачних наїдків, але Хаблак, наминаючи Біленкові вареники, думав, що навряд чи хоч одна з найвишуканіших страв перевершить оці звичайні сільські вареники. Либонь, Хаблак був не вельми оригінальний у своїх судженнях: утрьох вони ум’яли глибоку миску вареників і запили їх холодним молоком, повний глечик якого господиня винесла з погреба.

По дорозі до Одеси Хаблак, розморений смачною їжею, потрохи куняв, Волошин також не схильний був базікати, про щось зрідка перемовлявся з шофером. Швидко домчали до готелю “Моряк”, де Хаблакові знову випало жити, і майор спав уже через кілька хвилин — тривожні думки про те, що минув день, а вони так і не зробили вагомого внеску в розслідування вибуху, чомусь не мучили його, спав спокійно, і снилося йому золотаве, спокійне, безмежне й справді вічне море.

З думками про море Хаблак і прокинувся. Пошкодував, що вчора, будучи за три кроки від нього, так і не викупався.

Волошин мусив заїхати по Хаблака о дев’ятій. Майор поснідав у буфеті й спустився до холу. За скляними дверима бару порядкувала прибиральниця, Хаблак згадав, як брали вони тут Гошу — тепер бармен виконує більш суспільно корисну роботу…

Волошин під’їхав рівно о дев’ятій, наче хизуючись своєю пунктуальністю, і повідомив: Басов уже в управлінні й чекає на них. Постанова на обшук у квартирі Манжули є, і опергрупа готова до виїзду. Більше того, ще вчора ввечері Гурій Андрійович встановив, що в Одесі мешкає Манжулина сестра — її мусили розшукати й привезти на братову квартиру.

Підполковник зустрів Хаблака привітно, взагалі був людиною доброзичливою і навіть, як дещо упереджено вважало начальство, благодушною, але ці якості аж ніяк не заважали йому, в очах підлеглих навіть звеличували. Не дивлячись на те, що підполковник Басов у разі потреби міг, як кажуть, знімати з них стружку.

Гурій Андрійович ознайомив Хаблака з результатом висновків судмедекспертів. Власне, нічого нового вони не сказали, смерть настала після сильного удару головою об камінь і перелому шийних хребців, на тілі загиблого виявлено багато синців і пошкоджень, переломи ніг та ребер, що сталися в результаті ударів, коли Манжула падав у прірву. Тобто він міг сам оступитися і впасти, його могли оглушити й скинути з крутого берега, принаймні з цього приводу експерти не могли сказати нічого путнього.

Не порадували Хаблака й висновки щодо знайденого на краю урвища сліду від каблука в рубчик. Манжула носив м’які шкіряні босоніжки, а слід був залишений, як твердили експерти, черевиком або туфлею значно більшого розміру, приблизно сорок четвертого, крім того, на товстій підошві. Недопалок “Кенту” також не міг належати Манжулі — він не курив, це також зазначили в акті про розтин тіла загиблого.

Хаблак поцікавився, чи виявили залишки слини на недопалкові. На щастя, знайшли — принаймні знатимуть групу крові людини, яка курила “Кент” і кинула недопалок на кручі.

Щоправда, може, курив випадковий перехожий, дачник, бо сільські хлопці, котрі могли вештатися на горбі, навряд чи й нюхали такі дорогі сигарети.

А курили “Кент” учора — Хаблак подумав, можливо, й позавчора, — якщо саме так, недопалок їм не згодиться.

Басов не поїхав з ними на Манжулину квартиру, мав якісь невідкладні справи, зрештою, і чого мав їхати — Хаблак, Волошин, ще два офіцери, не кажучи вже про дільничного інспектора, котрий зранку чекав на них біля дому Манжули — більш ніж достатньо для найретельнішого обшуку однокімнатного помешкання, котре займав Михайло Микитович.

Будинок притулився в глибині тінистої вулиці — звичайний п’ятиповерховий будинок без ліфта. Навколо росли молоді грецькі горіхи, під ними стояли зручні лавочки із спинками — на одній з них примостився міліцейський лейтенант у голубій сорочці з погонами, які чомусь сповзали з його плечей, а поруч літня жінка з червоними заплаканими очима, як догадався Хаблак, Манжулина сестра. Навпроти них сиділи двоє сивих дідуганів: либонь, дільничний знав свою справу й заздалегідь підготував понятих.

Усе виявилось точно так, як передбачав Хаблак. Спочатку дільничний відрекомендувався сам, назвавшись Петром Петровичем Деребою, потім кивнув на жінку й повідомив, що це Мар’яна Микитівна Ковальова, сестра загиблого, а двоє старих — поняті, які, певно, знадобляться.

Дідки одразу підвелися і з готовністю закивали головами, їм було цікаво поспілкуватися з міліцією, а часу ж мали чимало…

Хаблак відповів також церемонно: мовляв, з вдячністю сприймає пропозицію громадськості й з задоволенням скористається їхньою послужливістю.

Піднялися на третій поверх, Волошин відімкнув двері ключем, знайденим у кишені Манжули.

Михайло Микитович займав стандартну, не дуже велику однокімнатну квартиру, і вмебльована вона була просто: сервант, широкий диван, письмовий стіл та два фотелі, але жив покійний, це одразу впадало в око, з розмахом. На письмовому столі стояв японський стереомагнітофон, колись Хаблак чув, що така апаратура коштує десь близько двох тисяч карбованців і навіть більше, стіни кімнати укривали килими, м’який і товстий китайський килим з трояндами лежав на підлозі, а сервант заставлений кришталевими вазами, фужерами й ще якимись витребеньками. З величезної кришталевої вази на журнальному столику стирчали зав’ялі квіти. Хаблак подумав, що Манжула поспішав, залишаючи квартиру, — певно, був акуратистом, бо все блищало чистотою і кожна річ стояла на своєму місці, а от про троянди забув, він би обов’язково викинув прив’ялі, але ж три дні тому квіти були ще зовсім свіжі, а коли поспішаєш, не думаєш про троянди, яким красуватися недовго.

Сестра Манжули, якій Волошин уже встиг повідомити, що міліція розслідує обставини загибелі Михайла Микитовича і у зв’язку з цим мусить оглянути його квартиру, зупинилася в дверях, що вели з коридора на кухню, дістала хусточку й витерла сльози. Хаблак налив їй води з крана, теплуватої і несмачної — холодильник був вимкнутий і стояв відчинений: деталь, яка свідчила, що господар квартири не збирався повертатися сюди найближчим часом.

Жінка відмовилася від води, вона пройшла на кухню і сіла, спершись ліктями на стіл, подивилася на Хаблака й запитала:

— Що сталося? Чому?.. Як загинув Мишко?

Майор умостився навпроти неї — Мар’яна Микитівна сама почала потрібну йому розмову. Він співчутливо перегнувся до жінки через стіл і відповів:

— Може, випадок, а може, й гірше…

— Серце віщувало мені погане, — схлипнула жінка. — Та й Мишко… Він повернувся сам не свій, був чимось стривожений…

Хаблак згадав самовпевненого й навіть трохи пихатого Манжулу в аеропорту, там Михайло Микитович виглядав зовсім спокійним. Але ж перед сестрою міг і не критися, а в Борисполі, певно, розігрував добре продуманий спектакль.