Чтение онлайн

Мар’яна Микитівна взяла чайник і пішла до кухні — з чайником в одній руці й притиснувши собача другою. Хаблак зручніше вмостився в кріслі, чіпко оглядаючи кімнату, — розраховував мінімум на десятихвилинне чекання, та Ковальова з’явилася хвилини за дві з тацею, на якій стояли чашки з цукорницею, та незмінним собачам, котре ніяк не могло примиритися з Хаблаковим уторгненням і гарчало на нього.

— Якраз у Дорфманів закипів чайник, — пояснила Мар’яна Микитівна. Вона дістала з серванта вазочку з варенням і малесенькі блюдечка, усе це розмістила на журнальному столику, де раніше лежала болонка, тепер собача вмостилося у неї на колінах, періодично показуючи Хаблакові зуби, — чомусь майорові розхотілося пити чай, та все ж затиснув чашку долонями, пригубив, поставив назад на столик і мовив:

— Сподіваюсь, Мар’яно Микитівно, наша розмова не видасться вам дуже обтяжливою, бачу, ви жінка мужня і знайдете в собі сили, або відповісти на кілька запитань.

Мар’яна Микитівна наклала собі повне блюдечко варення, гостро зиркнула на Хаблака й відповіла твердо:

— Так, я знайду в собі сили, хоч і важко. Бідний Мишко, він так любив мене, до речі, я маю докази цього, — вставила раптом зовсім іншим тоном, по-діловому, — він любив мене, бо зневірився в жінках. Боже мій, як він страждав! — вигукнула нараз патетично, закотивши вгору очі.

“Підпільний страждальник і пройдисвіт, — не без роздратування подумав Хаблак. — Страждав і крав у держави…”

Так, майор був упевнений, що Манжула обкрадав саме державу, спробуй в наші часи накрасти в квартирах чи награбувати в перехожих на п’ятдесят тисяч карбованців, не рахуючи золота, кришталю та килимів…

А скільки ще розтринькав, пропив, прогуляв…

Хаблак відчув, як злість підступила до серця, і, щоб приховати свої справжні почуття, взяв чашку й почав помішувати в ній срібною ложечкою. Сказав, підігруючи Ковальовій:

— Я чомусь упевнений, що ви — єдина людина, якій довіряв Михайло Микитович. Тому й прийшов саме до вас.

— Кому ж довіряти, як не сестрі! — ствердила й нараз запитала наче між іншим, але дивилася гостро й пильно: — Коли я зможу одержати гроші?

— Ви маєте на увазі?.. — аж здивувався такому нахабству Хаблак.

Проте Мар’яна Микитівна не жартувала.

— Так, — вела далі, — я маю на увазі гроші, які вчора чомусь забрала міліція. Незаконно забрала. Ці гроші належать мені, бо я — єдина спадкоємиця і маю право…

— Ось про ці гроші я і хотів порозмовляти з вами, — перебив її Хаблак.

— А для чого розмовляти? Їх треба повернути, я скаржитимусь — до чого дійшли, вламуються до приватної квартири, забирають трудові заощадження!..

Хаблак застережливо підвів руку.

— Хвилиночку! — спробував зупинити Ковальову, та жінка не помітила жесту і, певно, не почула слів.

— Трудові заощадження!.. — повторила голосно. — Сподіваюсь, ви знаєте, що, за законом, вони належать мені.

— Знаю, — нарешті подав голос Хаблак, — якщо ви єдина спадкоємиця…

— Єдина.

— Законом передбачено, що можете одержати спадок через півроку. Цей строк установлений…

— Знаю. Аби виявити всіх спадкоємців. Однак більше нікого не буде, я і тільки я мушу одержати все.

— Якщо належить, одержите.

— Але чому ж тоді міліція забрала гроші й цінності?

— Ми розслідуємо справу про вбивство вашого брата й збираємо речові докази.

— Хіба гроші також речові докази?

— Звичайно. І нікуди вони не дінуться, ви одержите їх, якщо з’ясується, що вони нажиті чесною працею.

— Чому ж нечесною! — розсердилася Мар’яна Микитівна так, що кинула на диван подушку з болонкою. Але собача загарчало не на неї, а на Хаблака, навіть гавкнуло.

— Пробач, Манюня, мама образила тебе… — просюсюкала Мар’яна Микитівна, але одразу забула про болонку й кинула Хаблакові: — Ви смієте сумніватися в порядності мого брата!

— Поки що ні, — покривив душею майор. — І хочу, аби ви пояснили, звідки в Михайла Микитовича такі гроші. Адже його зарплата…

— Мишко одержував триста карбованців на місяць, — дещо перебільшила братові статки Мар’яна Микитівна, — і жив ощадливо…

— Так, — не втримався від іронії Хаблак, — про це свідчать японський магнітофон і кришталеві вази, які коштують…

— Вази він одержав у спадок від мами. Й килими. Наша мама померла шість років тому й все лишила Мишкові.

— І гроші?

— Так, і гроші, — Ковальова навіть не затнулася.

— І багато заробляла ваша мама?

— Вона одержувала пенсію за батька.

— І відклала п’ятдесят сім тисяч?

— Але ж нашого батька знала вся Одеса. Микита Львович Манжула, відомий педіатр, запитайте в кожного… Він був людиною заможною, а мама не розтринькала гроші. Крім того, наші батьки мали віллу на березі моря, і мама продала її після батькової смерті.

Ковальова казала все так упевнено й переконливо, що Хаблак завагався: а що, коли його підозри безпідставні — справді, вілла на березі моря коштує великі гроші, та й відомий на всю Одесу педіатр, мабуть, заробляв багато, не кажучи вже про ліві прибутки…

— Добре, — мовив примирливо, — не про те зараз мова. — Нараз одна думка майнула в нього, і майор запитав: — Отже, ваша мама лишила всі гроші Михайлу Микитовичу? А вам нічого? Чому не навпіл?

Очі в Ковальової забігали, проте вона одразу опанувала себе й одповіла впевнено:

— Чому тільки Мишкові? Й мені також. Але ж я, самі бачите, мешкаю в комунальній квартирі й боялася тримати таку суму при собі. Я довіряла братові й зберігала свої заощадження в нього. І вимагаю, щоб половину грошей, те, що належить особисто мені, віддали негайно. Розумію, решту треба чекати півроку — я почекаю, це вже не так і важливо…