Чтение онлайн

Скосив око на друзів — якби не було поруч свідків, міг би трохи й прибрехати. А так посоромився і сказав правду:

— Ну, за п’ятнадцять.

— Добре, — похвалив Хаблак. — Око в тебе зірке. Від такого ока ніщо не сховається. То скажи мені, Стьопо, ти, звичайно, запам’ятав номери тої вишневої “Волги”?

Хлопець розгублено стенув плечима.

— Так я ж не знав, що треба запам’ятовувати…

— А ви? — перевів погляд Хаблак на інших.

Степанів ровесник також знітився під майоровим поглядом, а найменший нараз заявив упевнено:

— Не наша “Волга”, не одеська.

— Чому? — не втримався від поспішливого запитання Хаблак. — Чому так уважаєш? Бачив номери?

Хлопчик похитав головою і пояснив:

— Ні, задній номер рушник затуляв. Багажник дядько підняли й рушник повісили — на сонці, аби підсох.

— А передній?

— Там не підлізеш. Ожинові кущі, й машина впритул до них стояла. Мотором…

— Звідки ж знаєш, що не одеська?

— Я ж технікою цікавлюсь…

— “Волги” і в Києві і в Одесі зовсім однакові.

— А в нас інші талончики про техогляд. Бачили, їх на машинах ліплять?..

— Бачив, — ствердив Хаблак, — на лобовому склі.

— Точно. Тільки в нас у Одесі білий квадратик і цифри червоні — тисяча дев’ятсот вісімдесят один, а на тій “Волзі” цифри були чорні.

“Київська!”. Хаблак пригадав київські приватні машини. Так, у Києві цього року власники ліпили білі квадратики з чорними цифрами, минулого року — зелені, а цього — білі.

— Ти точно пам’ятаєш, що білий талончик? — перепитав. — З чорними цифрами?

— Можу забожитися.

— Не треба. — Хаблак зустрівся очима з Волошиним, той давно все зрозумів, майорові здалося, навіть підморгнув непомітно.

— Ну, а дядьки біля “Волги”? — взяв на себе ініціативу Волошин. — Хто з вас запам’ятав їх?

Рудий Степан підніс руку, зовсім як на уроці в школі.

— Я, — почав упевнено і трохи відтер плечем малого, котрий помітив якийсь нікому не потрібний паперовий квадратик і чомусь одержав за це похвалу приїжджих. — Я точно бачив, один стояв біля акації, такий високий, у чорному береті, з біноклем. І на дорогу дивився.

— Добре, — схвалив Волошин, — здається, ти гарно його запам’ятав. І цей дядько дивився на дорогу в бінокль?

— Ні, бінокль у руці тримав. Але для чого ж бінокль, тільки щоби дивитися.

— Це ти правильно зауважив: бінокль, щоб дивитися. Отже, дядько високий? Худий чи кремезний?

— Здоровило! — нарешті подав голос третій хлопчина, чорнявий і кирпатий. — Високий і здоровий, сорочка в нього з короткими рукавами, а м’язи!.. — Зігнув руку, показавши, які саме. — Як у борця.

— Ні, — він на боксера схожий, — заперечив Степан, — не на борця, а на боксера. На цього… — озирнувся на товариша, шукаючи підтримки. — Ми з тобою по телеку бачили, коли наші з американцями билися… Він судив якраз, казали колишній боксер, і прізвище його — Енгібарян.

— На Енгібаряна? — удав, що не повірив, Волошин. — Це чому ж?

Степан подумав трохи і відповів розгублено:

— Як чому? На Енгібаряна, і все.

Але чорнявий хлопець виявився спостережливішим. Шморгнув носом і пояснив:

— А в нього ніс такий прямий… До того ж лисий і вилицюватий. Кремезний, а чоло трохи назад.

Хаблак пригадав Енгібаряна — певно, хлопець більш-менш точно змалював його портрет.

— Кажете: дядько з біноклем був у тенісці? — запитав. — Білій чи голубій?

— Ні, жовтій, — пожвавішав чорнявий. — Така гарна сорочка, з погончиками.

— А штани?

— У джинсах. Вони обидва були в джинсах.

— А який другий? — запитав Волошин. — Той, схожий на Енгібаряна, стояв з біноклем біля акації, а другий?

— Той у машині лежав, на задньому сидінні. Спав, тільки ноги виставив.

— І ноги його були у туфлях? Ще підбори в них у рубчик…

Хлопці перезирнулися. Певно, хотілося підтакнути, та рубчика на підборах ніхто не запам’ятав.

— Може, й з рубчиком, — нарешті не зовсім упевнено сказав Степан, але Хаблак перебив його:

— А другий дядько випадково не лисий?

І знову відповів чорнявий:

— А він хусточкою накрився. Спав — і хусточкою від мух, бо мухи влітку спати не дають.

Хаблак подумав, що той, другий, може, й не спав, а тільки прикидався: накрився хусточкою зовсім не від мух. Мабуть, досвідчений і хитрий, йому свідки не потрібні, навіть такі непевні, як сільські хлопчаки. А виявилось, гарні, спостережливі й розумні хлопчаки, і навряд чи дорослі помітили б більше й змалювали чужаків у акацієвому гаю краще, ніж ця малеча. Правда, не зовсім уже й малеча: старший, либонь, в четвертому класі…

Хаблак запитав у Степана:

— Ти в четвертому вчишся?

— Перейшов у п’ятий. Ми — разом із Васьком, — тицьнув пальцем у кирпатого.

— У п’ятому — це добре, — схвалив Хаблак. — А батьки ваші вдома?

— Мати. Батько поїхав до Одеси. Він — шофером, і повіз молоко, — одповів Степан.

Волошин зрозумів Хаблака: мусили в присутності дорослих записати свідчення хлопчаків. Але ще мали час, раніше слід було обдивитися акацієвий гай, де стояла вишнева “Волга”.

Вони всі втиснулися в міліцейську машину: Хаблак узяв на руки малого, а четверо розмістилися на задньому сидінні: добре, “Волга” — не “Жигулі”, проте, подумав Хаблак, розмістилися б і в “Жигулях”, машина хоч і не гумова, але сам бачив, як везла сім дорослих.