Чтение онлайн

— Це ж треба таке! Заснути в одній хаті з упирем! — сам з себе дивуючись, похитав головою Андрій. — Гей, прокинься, дурню! — кинувся він до упиря. — Сонце зійшло. Сховатись тобі треба — он, проміння вже просто в лице тобі б’є. Вставай, чуєш! — кричав Андрій і щосили торсав упиря за плече.

— Ох-ох-ох! Чом маленьким я не здох! — простогнав упир, кволо підвів голову і глянув на Андрія олов’яними очима. — Відчепись, важко мені…

Андрій підійшов до цебра з водою, набрав повний черпак, вернувся до столу і виплюснув воду в лице упиреві. Той одразу підхопився, зачепивши і перекинувши на підлогу кухоль з недопитою горілкою.

— Ти що, здурів?! — закричав упир, втираючи лице рукавом.

— Це ти здурів, що пику свою п’яну під сонце підставляєш!

Упир фиркав і втирався рукавом.

— Ти з глузду з’їхав, козаче! Ну і що, що сонце? Он горілку через тебе розлив, тепер у хаті смердить, як у шинку якому…

Андрій стояв і уважно дивився на упиря.

— Ніякої поваги до гостя, — невдоволено бурчав той.

— Ану, Мефодію, вишкірся!

— Ще чого! — ображено фиркнув упир. — Що я тобі — собака, щоб шкіритись?

— Вишкірся, кому кажу!

— Р-р-р-р…

— Де твої ікла? — здивовано спитав Андрій.

— А нема! — хитро посміхнувся упир.

— Тобто як — нема? — не зрозумів Андрій.

Упир сів на лавку.

— Кажу ж тобі, не всі упирі однакові. І взагалі, мені Гапка сказала, що я по-правильному називаюся не упир, а опир. Мрець, але добрий.

Андрій підійшов до упиря і, поклавши руку йому на плече, нахилився до нього.

— То, може, ти й перехреститися можеш?

Упир сильно замотав головою.

— А цього-от ніяк не можна. Як не крути, а я все-таки нечисть.

Андрій і собі опустився на лавку.

— А як же ти упирем став?

— Прокляли, — гірко зітхнув упир. — Відьма* одна. Помер-то я від кулі, а вона, хай їй грець, тіло до життя вернула, от тільки щось там наплутала.

— Тобто як — наплутала?

— А біс її знає, — упир потер спітнілого лоба. — Гапка сказала, що, мовляв, душа моя в тіло якось не так вернулася, от я таким і став.

Андрій зітхнув.

— Виходить, — сказав він, намагаючись, щоб голос його звучав якомога серйозніше, — недоробила тебе відьма. Недороблений ти, Мефодію…

— Сам ти «недороблений», — образився упир.

— Ну, годі тобі, не ображайся, пожартував я. Ходімо краще в ріці похлюпаємося, — запропонував Андрій, встаючи.

— Сам «хлюпайся», — відмахнувся упир. — Намочив мене, що й до обіду не обсохну…

Андрій вийшов з хати і вузькою стежечкою подався до річки. Упир ішов слідом, щось безупину бурмочучи собі під ніс. Сонце тільки-тільки зійшло і ще не встигло розсіяти ранковий туман, який клубився навколо острівця, густий і білий, мов молоко. Свіже і прохолодне ранкове повітря було сповнене стоголосим пташиним хором і кумканням жаб. Козак зняв чоботи і закатав шаровари.

— Знімай чоботи, — сказав він упиреві, — он, яка роса — вмить намокнуть.

Упир мовчки зняв чоботи і пішов за Андрієм. Коло самої води козак зупинився. Ріка була всуціль покрита туманом, в очеретах голосно хлюпалася риба.

— Точно не бажаєш скупатися? Легше стане, — перепитав Андрій упиря, роздягаючись.

— Точно не бажаю. Давай купайся, а я почекаю.

Залишившись наодинці, упир перестав бурмотіти, вище закатав свої шаровари й обережно ступив у туман. Коло берега води було по коліна. Походивши трохи, він розвернувся і вже було зібрався йти до берега, як раптом хтось міцно вхопив його за ногу.

— Ой-ой-ой! Утопленик! — заволав упир і, як ошпарений, кинувся до берега.

За мить з туману показалася задоволена Андрієва фізіономія.

— Дурню! — крикнув упир. — Ну тебе з твоїми жартами! Та якби серце моє билося, то вмить би перестало!

— Гарна водичка! — сказав Андрій, виходячи на берег підстрибом то на лівій, то на правій нозі. — Злякався, бідолашний? Бачу, упир із тебе нікудишній…

Упир відвернувся й ображено засопів. Козак швидко одягнувся, підійшов до нього і поплескав по плечу.

— Та годі вже тобі, жартів не розумієш, чи що.

— Це не жарти, це знущання, — буркнув упир.

— Гараз, ходімо підкріпимось — і до справи.

Козак швидко розпалив багаття і розігрів залишки вчорашньої каші. Їли надворі, сидячи на двох пнях. Упир їв кашу, як своє тіло.

— У-у-ух, як мені зле… Давно так не пив…

— Я, чесно кажучи, теж…

— О-о-ох, — простонав упир і відклав миску вбік. — Не можу більше… Ще трохи, і мене знудить… Я краще закурю і розкажу, з чим прийшов.

— Але ходімо в хату, — сказав Андрій і теж відклав миску з недоїденою кашею.

Упир дістав кисет з люлькою, закурив і пішов слідом за Андрієм у хату.

— Добрий, бачу, в тебе тютюн, Мефодію, — сказав Андрій, сів на лавку і почав розкурювати свою люльку.

— Цим тютюном зі мною один яничар розплатився. Поранений був, лікував я його. Пригощайся.

— Та ні, спасибі, дуже кріпкий він. А ти, значить, і бусурманів лікуєш?

— А яка різниця? — Мефодій стенув плечима.

— І то правда, — погодився Андрій. — Так з чим, кажеш, тебе Гапка послала?

Упир опустив голову, трохи помовчав і почав:

— Біда з Гапкою. Через місяць строк їй підходить: або згине, або, що гірше, — тієї Гапки, що ми знаєм, уже не буде.

— Про що це ти? — Андрій насупив густі брови.

Упир підвів голову і пильно подивився козакові в очі.

— Через місяць і шість днів виповниться рівно рік, як накликав я на Гапчину голову біду.

— Ти? — Андрій навіть не доніс люльку до рота. — Як?

— Давно це було. Багатьох уже й могили травою поросли. Був я в ті далекі часи чумаком… Так-так, не дивуйся, старий я вже, як світ, а ти зі мною жарти дурні жартуєш… Було мені на ту пору тридцять з гаком, а жінкою та родиною все ніяк не виходило обзавестися. Чумакував, вільним був. У Крим їздив по сіль, у Перекопі часто бував, ну і зустрів там татарку-чорнявку. Зав’язалася у нас з нею любов. Справа молода, сам розумієш… Побув я в Перекопі з місяць і повернувся додому, а мені батько мій старий вже й наречену підшукав. Приглядівся я — нічого дівка, хороша. Ну, ми весілля й відгуляли. Через рік я з чумаками знову по сіль поїхав, а в Перекопі мене татарка зустрічає. Чекала, каже. Ну, я їй усе по-правді й розказав: що одружився, що жінка от-от народить, і що, мовляв, час стосунки наші припинити. Отут-то біда й почалася, — упир перевів подих. — Як скажена, кинулася вона на мене. «Коли не моїм, — каже, — так нічиїм не будеш!» Я її і так і сяк заспокоїти намагався, а вона — ну ніяк. «Нічиїм не будеш!» — кричить. З горем навпіл я від неї відкараскався, того ж вечора ми наладували вози сіллю і відправилися додому.