Чтение онлайн

Недалеко ми відійшли від Перекопа… Вночі на нас напали… Перебили всіх… Я одержав кулю просто в серце… Хай так би вже воно й було… Лежав би я собі в землиці… Так ні ж! Татарка, щоб мені помститися, демона в поміч призвала, щоб зробив її відьмою. А за послугу демон душу зажадав, так та й погодилась… І стала упирихою. А як нагнала наші вози, дивиться, мертві усі лежать, і я серед них. Стала вона тоді над тілом моїм заклинання страшні промовляти, щоб до життя мене вернути і послати упирем, як прокляття, на весь мій рід… — Голос упиря надломився, і він змовк. Згодом продовжив: — Передати тобі не можу, що я відчув, коли відкрив очі! Це був такий жах! Перше, що я побачив, — її посиніле лице, перше, що почув, — її зловісний сміх. Вона скажено сміялася і скакала кругом мене, піна бризкала з її ікластої пащеки мені в обличчя… Але в чомусь вона таки прорахувалася. Додому я, звісно, не повернувся, і для всіх умер. Потім довго поневірявся і мучився, а згодом виявив у собі несподіваний дар — лікувати людей. Гапка каже, що це я прийняв разом зі своєю новою природою. Оселився в лісі, у хижці на кшталт твоєї, люди стали до мене приходити. Звичайно, вони не знали, хто я насправді… А потім, набагато пізніше, я зустрів Гапку. Розказав їй цю історію, і вона згодилася мені допомогти.

— У чому допомогти? — перебив упиря Андрій.

— Допомогти піти з цього світу, — відповів упир.

— І чого ж ти все ще тут? Адже, щоб піти звідси, великого розуму не треба. Пустив би собі срібну кулю в чоло, або…

— Осиковий кіл, — продовжив Мефодій. — Авжеж, на перший погляд усе просто. Тільки от проблема одна є: невідомо, куди душа моя потрапить, розумієш?

— Чесно кажучи, не дуже.

— Цілком імовірно, що вона потрапить прямо в пекло, але може бути й гірше — до тієї відьми, що мене таким зробила. Тоді я повернуся знову, але вже зовсім іншим, справжнім упирем.

— Тепер ясно, — задумливо сказав Андрій. — І що ж придумала Гапка?

Упир мовчки опустив голову.

— Ну, не тягни, кажи…

— Я намагався відмовити її, переконати, що є інший спосіб, більш безпечний… Але вона наполягала на своєму. — Упир витер долонею спітніле чоло.

— Ну?..

— Вичитала вона десь, що демон, який татарку відьмівською силою наділив, являється своїм жертвам в образі смертного. Якщо встромити йому в серце срібний клинок, то він сконає, а разом з його смертю позбавляться сили й ті, кого він нею наділив, і тоді…

— Ти вільний, — продовжив Андрій. — І ви, звичайно, цього не зробили?

Мефодій важко зітхнув і знову провів рукою по спітнілому чолі.

— Ото ж то й воно, що зробили.

— Ви викликали демона?!! — Андрій увесь пополотнів. — Що з Гапкою?

— Поки що все добре, якщо можна так сказати.

— Демон з’явився?

— З’явився… Це я в усьому винен, я навчив її заклинань…

— Розказуй.

Упир устав і пройшовся по хаті.

— У ніч на Купала намалювала вона на підлозі знак упиря і проказала заклинання. Відразу ж у двері постукали. Гапка відчинила двері й відскочила назад. До хати ввійшов високий чоловік, одягнений не по-нашому: чорний балахон з каптуром, чорні штани, високі чоботи зі шпорами, волосся теж чорне, гладко зализане назад і зібране в хвіст, обличчя бліде аж синє. «Ну здрастуй, Гапко», — прошипів він, як змія, і тут же помітив мене. Хвилю помовчав і розреготався. «А я ж то, — каже, — думаю: навіщо це я білій відьмі здався, а тут ось у чім справа!» — він махнув пазуристою рукою в мій бік, а потім скочив до Гапки, схопив її за шию і підняв у повітря однією рукою. «Тобою я займуся пізніше, — прошипів мені, — а от з Гапкою твоєю все одно каші не звариш, то хоч повечеряю нею!» І вже було розкрив свою зубату пащу, як Гапка з останніх сил дістала з-за пояса срібний клинок, що ми спеціально в коваля замовили, і встромила його прямо в серце нечистому.

Андрій дивився на упиря широко розкритими очима.

— І що?

— А те, що здох демон, розсипався порохом, а порох відразу вітром підхопило і винесло з хати через димар.

— Ну, а що ж вас тепер непокоїть? Хоча… Якщо ти тут, значить, це ще не кінець.

Упир ствердно кивнув головою.

— Найбільше мене стривожило те, що розсміявся він, падлюка, коли клинок у серце одержав. Гапка переконувала мене, що, мовляв, демон розсміявся конаючи і що пішов він безповоротно, але не вірилося мені. Занадто вже все було просто. Я вирішив у всьому цьому розібратися якнайшвидше. І через три дні я вже був у Трансільванії…

— Де?

— У Трансільванії, кажу.

— Виходить, ти можеш літати вертунцем, — не спитав, а радше зауважив Андрій.

— Можу. Там я прожив місяць в одного графа. Мерзенний тип, запеклий вампір. Нашим упирям до нього далеко.

Андрій заклацав пальцями.

— А, знаю… Як же його?.. Ну, чув я дещо про нього… І що ж ти в нього висидів?

— У графа того є книга, точніше, відразу скажу, була, бо я її поцупив… Це «Книга Мертвих». Він мені її довго не хотів показувати…

— Слухай, а як же ти приховував від нього, що крові не п’єш? — перебив Андрій.

— Ой, не питай, — Мефодій криво усміхнувся. — Він мене попервах запрошував на полювання, але я відхрещувався, як міг, мовляв, споживання їжі — справа дуже особиста, і полювати я звик сам. І поки він носився околами, я попивав у корчмі пиво і загравав до місцевих дівок. Але ж ти сам розумієш, що так довго тривати не могло. Якось я хильнув зайвого, забувся і став проти світла. Уявляєш? Бачив би ти, як вони сполошилися! Одразу ж за кілки похапалися, я ледве ноги виніс. Правда, пощастило мені тоді: граф тієї ж ночі показав мені книгу. А під ранок я заліз у схованку, поцупив книгу — і шукай вітра в полі…

— І що ж ти в книзі вичитав?

— Небагацько, але досить, щоб зрозуміти, що коли нічого не зробимо, то кінець і мені, і Гапці. Срібним клинком ми позбавили демона тілесної оболонки рівно на рік.

— А що ж через рік?

— А через рік демон повернеться, голодний і злий, і потрібна йому буде саме Гапка.

Андрій задумливо кивнув.

— Ясно… Я піду з тобою… Зроблю все, що зможу і, як треба буде, то й головою покладу, але… Невже немає нічого, що може його зупинити?

Упир пильно глянув Андрієві в очі.

— Не перебивай, я ще не закінчив. Коли я гортав книгу, Гапка стояла у мене за спиною і раптом скрикнула. Я обернувся і запитав, у чому річ. Вона вказала мені на один рядок: «Я ці знаки знаю, — сказала вона, — я можу намалювати їх навіть із заплющеними очима. Те ж саме написано на шаблі одного мого знайомого козака».

Андрій підскочив, як змією вжалений, і схопив упиря за плечі.

— Ти знаєш, що там було написано?

— Заспокійся, козаче, заспокійся. Коли я ввійшов у хату, на столі в тебе лежав клапоть паперу, а на ньому були такі ж знаки.

— Це був додаток до листа, — схвильовано і ніби виправдовуючись, сказав Андрій. — До листа у Ватикан, одному знайомому ченцеві, він обіцяв розшифрувати…

— Не зміг би. Це мова мертвих, — перебив Мефодій козака.

— Це заклинання.

— Ні.

— А що ж?

— Радше інформація. Якщо все це скоротити, то можна перекласти так: «Смерть вічних».

Андрій опустився на лавку.

— І все? — здавалося, він був розчарований.

— Ні, не все. Можна глянути на твою шаблю?