Чтение онлайн

— Ну, ти ж знаєш їхній нездоровий потяг до всіляких там гребінців і шпильок…

— Ще б пак! Мені та й не знати!

— Так-от: був у мене один гребінь, з-за моря я його привіз. Відібрав там у чаклуна місцевого, він ним русалок у кабалу затягував, щоб вони йому діставали з морського дна затонулі скарби. Знав, негідник, що коли побачить русалка гребінь його, то відразу ж і почне ним коси розчісувати… І що за звичка дурна? Земна дівчина, так та зроду чужий гребінь не візьме, а ці…

— Що правда, то правда, — перебив його Никодим і знову почухав бороду.

— Чого це ти чухаєшся весь час?

— Так завшивів, зараза…

Упир ледве стримав сміх.

— Чого шкіришся, кровосос? Між іншим, це ще один доказ того, що я таки створіння природи… Продовжуй, Сивий.

— Ну, — продовжив Андрій, — гребінь я в чаклуна відібрав, а самого в море кинув. Не думав я, що гребінь мені згодиться, а воно ач як вийшло…

— І ти піймав русалку? Ех, Сивий…

— А що мені лишалося робити?! — обурився Андрій. — Ти ж запив…

Упир єхидно посміхнувся.

— І, чесно кажучи, коли русалка діставала мені шаблю, то гребеня на ній уже не було… Ми з нею розговорилися…

— Ти ще скажи, що познайомилися, — перебив козака Никодим.

— Ні, — відповів Андрій, — імені свого вона не сказала… Які ж вони цікаві, ці русалки!.. Ім’я їх — то, бачте, діло особисте, інтимне, так сказать, а свої принади всьому світу напоказ виставляти — так це завжди будь ласка!

Водяник пирснув.

— А тобі чим зле?

— Та я нічого ж не кажу…

— Ото ж бо!

— До речі, Никодиме, вона тебе знає. Каже, бачила тебе з чорнявкою, коли ви зі скелі пірнали.

— А-а-а-а-а! — протяжно сказав водяник і ляснув себе долонею по чолі. — Згадав, згадав!

— Вона тобі привіт передавала.

— Спасибі, — водяник вдячно кивнув головою.

— Ну, а з чорнявкою твоєю як? Відійшов уже?

Водяник відречено махнув рукою.

— Відійшов, ну її в болото… Вона там на одного козака запала, так у вир затягла…

— Уже? — здивувався Андрій.

— Ага. Тепер сидить на дні, над трупом тужить та раків відганяє!

Тут водяник злісно почухмарив потилицю.

— Ух, як гризуть, гади!

— А пити як кинув?

— Як кинув? А так-от, — невдоволено буркнув водяник. — Заборгувався я кругом, не наливали більше, так я вночі в курінь козацький заліз, і піймали мене… Вирішили стратити, як злісного крадія і п’яницю. Зашили в мішок і зі словами: «Хоч раз у житті водиці попий, бузувіре!» — кинули в Дніпро.

Тепер розсміялися всі троє.

— Никодиме, а можна спитати? — озвався упир.

— Ну, питай, — водяник з-під лоба глянув на упиря.

— От ти кажеш, заборгувався кругом… А знаєш, скільки на дні добра всякого лежить?! Що тобі вартує раз-другий пірнути, га?

— Нічого не вартує, — відказав водяник, — тільки я сп’яну не пірнаю.

— Ну, прохмелився б…

— Та ж не вдавалося ніяк.

— О-о-ох, — простогнав упир, — а я от ніколи не похмеляюся — дивитися на неї не можу опісля…

Никодим співчутливо закивав головою.

— Бідний ти чоло… Себто як? Ти що, п’єш?!

— Буває, — зітхнув упир.

Водяник здивовано глянув на Андрія.

— Не бреше, сам бачив.

— Оце так!

— Ну, гаразд, хлопці, ви тут побалакайте, а я в заплаву, у мене там трохи червінців сховано… Скоро буду, — сказав Андрій і попрямував до дверей.

— Чуєш, Сивий, а він мене… не того? — запитав водяник і з острахом глянув на упиря.

— Не бійся, «не того», — відповів Андрій і зачинив за собою двері.

Мефодій тут-таки жартома скорчив хижу фізіономію.

— Ням-ням-ням, бу-бу-бу… Ох, зголоднів я!..

Водяник, мов ошпарений, схопився і з криком кинувся до дверей:

— Сивий! Ой, зжере він мене, гад, зжере! — і з переляку став смикати двері на себе, забувши, що відчиняються вони назовні. А упир тим часом тихо підійшов ззаду й опустив руку водяникові на плече. Той відразу змовк і від страху втягнув голову в плечі.

— Та заспокійся ти, — сказав упир. — Хіба не бачиш — день білий надворі!.. Та й ти не в усипальні якійсь, а в хаті…

Водяник повільно повернувся.

— А й справді, день… Та й сонце тобі просто в пику б’є… Як же це так? — Вигляд у нього був зляканий і здивований водночас.

— Довго розповідати. Сядь і заспокійся.

Упир вернувся до столу і сів на лавку. А Никодим, кульгаючи, підійшов до цебра, узяв його і поставив у куті коло ліжка, прямо під іконою.

— Ти вже даруй, — непевно сказав він, — але мені так спокійніше буде.

— Будь ласка, будь ласка, — байдуже буркнув упир.

Никодим всівся на цебер і зайшовся хвацько чесати потилицю і бороду.

— Що, несила самому вивести цю погань? — упир співчутливо глянув на водяника.

— Ага. Я вже й пірнав — не дохнуть, зарази.

— Можу допомогти.

— Як? — недовірливо покосився водяник на упиря.

— Простим, загальновідомим способом.

Андрій сів у човен і відштовхнувся веслом від берега. Човен ковзнув по воді, спритно огинаючи зарості очерету, — козак вправно працював веслами, прямуючи до лише йому одному відомої схованки в заплавах. Десь за півгодини він прибув на місце.

За схованку слугувала невеличка ямка посеред острівця, накрита лядою, устелена дерном і присипана листям так, що знайти її було неможливо. Та й, зрештою, шукати її тут було нікому.