Чтение онлайн

Стримуючи подих, Сем слухав цю сварку і стежив з-під повік за кожним рухом Горлума. Дотепер у простоті душевній він вважав, що Горлум небезпечний тільки коли голодний, і боявся, щоб мерзенне опудало не забажало поживитись гобітами. Лишень зараз він взяв до тями: над Горлумом тяжіло прокляття Персня! «ТОЙ, ДРУГИЙ» — зрозуміло, Чорний Володар, але хто така «вона», що допоможе? З якою-такою негідною істотою він здружився у своїх блуканнях? Дивне безсилля скувало Сема, але він напружився і сів. Чуття підказувало йому: не можна видавати, що чув розмову Горлума із Смеагорлом. Сем старанно потягнувся і позіхнув.

Горлум засичав крізь зуби, ощирився, потім відразу обм'як, впав на коліна і відповз до краю лійки.

— Добрі гобіти! — засичав він, догідливо звиваючись. — Добрий Сем! Заспалися, заспалися! Спали під наглядом Смеагорла. Вже вечір. Темно. Настав час іти.

«Давно пора, — подумав Сем, — розібратися з тобою, падлюко!» Але він розумів: Горлум, який нишпорить сам по собі, небезпечніший за Горлума-провідника. «Ото ще морока на нашу голову! Щоб йому вдавитися! Одначе треба розбудити пана Фродо…»

Фродо прокинувся бадьорим, як на подив. Йому щось снилося, дуже гарне, і хоча подробиці десь поділися, на серці полегшало. Страшний тягар уже не давив нещадно, як раніше. Горлум вітав хазяїна із собачим захватом, хихотів, теревенив, терся об коліна гобіта. Фродо зупинив його, посміхнувшись:

— Послухай, Смеагорле! Ти виявився непоганим провідником. Звідси починається остання частина нашого шляху. Проведи тепер нас до Воріт Мордору, і нам від тебе нічого більше не потрібно. Йди, куди побажаєш, аби не до наших ворогів.

— До Воріт? — злякано і здивовано запитав Горлум. — Пан сказав «до Воріт»? Так-так, саме це він сказав, Смеагорл гарний, слухається пана. Але чи варто йти? Подивимосссь, подивимосссь, — це не дужже ссимпатичні міссця, запевняю вас! [218]

— Замовкни, скрипучко! — відрізав Сем. — Час вирушати нарешті!

Надвечір вони рушили вперед по сумовитому бездоріжжю. Ближче до ночі налетів на них такий же страх, як напередодні на болотах; вони припали до землі, але крилата тінь так і не з'явилася, і страх швидко минув; напевно, назгул летів високо і поспішав. Цього разу першим отямився Горлум.

Приблизно опівночі тінь страху втретє лягла на них, ще слабкіша, ніж попереднього разу; носій тіні промчав за хмарами з нечуваною швидкістю на захід. Але Горлум знову трясся, впевнений, що їх вистежили.

— Тричі! — повторював він, схлипуючи. — Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, вистежили, почули нашу коштовність. Він володіє ними. Далі йти не можна, не можна, не піду!

Не допомогли ні прохання, ні згадки про домовленість. Тільки коли Фродо, розгніваний, поклав руку на меч, Горлум відірвався від землі, але довго ще буркотів сам до себе і схлипував, скиглячи, як побитий собака.

Так вони крокували протягом всієї похмурої, беззоряної ночі назустріч новому дню праць і тривог; крокували мовчки, опустивши голови, нічого не бачачи і не чуючи, крім виття і свисту вітру, що підштовхував їх у спину.

Ще вдосвіта мандрівники впритул наблизилися до гір. Болота, пустища — усе це залишилось позаду. Могутні, похмурі гори гордовито височіли перед гобітами.

З заходу Мордор відгороджували Похмурі Гори, Ефель-Дуат, з півночі — лисогори Еред-Литуї, які інакше звали Горілими Горами, бо вони були тьмяно-сірі, мов попіл. Ці два пасма оточували сумовиті рівнини Лиглад та Горгорот і гірке озеро між ними, величезне, як море — Нурнен, або Озеро Сліз. Там, де пасма сходилися, залишався вузький прохід Кіріт-Горгор, або Одержима Ущелина, вхід до володінь Ворога. Його охороняли збудовані на двох стрімчаках вежі, Зуби Мордору. Поставили їх гондорці, гордовиті переможці, після вигнання Саурона, щоб не допустити його [219] повернення. Але міць Гондора послабшала, люди змізерніли і тілом, і душею, піддалися безтурботності, і Саурон повернувся без перешкод. Він звелів відбудувати покинут вежі, озброїв і поставив надійну варту. Суворо і безсонно дивилися темні очниці вікон на схід, на північ і захід; проріз ущелини перегородили кам'яним шанцем з единими воротами, повністю залізними, та надбрамною вежею, де цілодобово, змінюючись час від часу, стояла сторожа. В довколишніх горах було чимало печер та потайних лазів, де чаїлися орди орків, готові за першим наказом вибігти та напасти на кого вкажуть. Зуби Мордору потрощили б усякого, хто сунувся б до Кіріт-Горгору, не будучи посланцем Саурона і не знаючи таємного пароля, що відкриває Мораннон, Чорну Браму володінь Ворога.

Фродо і Сем розгублено дивилися на Мораннон. Навіть здаля в неясному ранковому світлі видно було, як перед воротами і по верху шанців прогулюються вартові. Гобіти причаїлися в тіні уступів Похмурих Гір. Якби з цього місця злетів ворон, йому залишилося б до Воріт усього з чверть милі. Прямо зі схилу тягайся до неба тонкі стовпчики диму: десь у печерах горів вогонь.

Коли блякле сонце підбилося над мертвим Горілим Кряжем, на воротах заревіли мідні сурми; їм відгукнулися сигнальники з веж, з підземних казематів, здаля донісся низький недобрий гул, посилений до гуркоту луною — гул військових барабанів Барад-Дура. Нічна варта залишила пости, їм на зміну стали свіжі, добре відпочилі солдати. Сталева обшивка воріт холодно заблищала.

— Отакої! — пробурмотів Сем. — Дійшли, можна сказати! Повертай назад… Адже пророкував мій старий, що я погано скінчу, якщо не порозумнішаю. Шкода, не доведеться йому порадіти: «А я ж казав!»… Ех, нехай би сварився, доки захрипне, стерплю, аби побачитися! Звичайно, спершу довелося б у лазню сходити, без цього він від мене нічого не довідається! Я не запитую, куди далі, бо й без того видно, що далі нікуди, хіба в орків попросити провідника…

— Авжеж, авжеж! — підхопив Горлум. — Далі не можна. Смеагорл розумний, Смеагорл попереджав. Гобіти побажали [220] побачити і побачили. Так-так, мій дорогесенький, усе побачили самі. Смеагорл попереджав…

— Тоді за яким чортом ти нас сюди тяг? — розлютився Сем, у запалі забувши, як усе було насправді.

— Пан велів. Пан сказав: веди. Смеагорл гарний, послухав пана. Пан мудрий!

— Так, я хотів йти сюди, — визнав Фродо. — Я повинен проникнути до Мордору, а іншого шляху не знаю. Виходить, спробуємо пробитися тут. Вірніше, я сам: ви ж не зобов'язані супроводжувати мене.

Фродо стояв, суворо звівши брови, без страху в душі — забризканий багнюкою, виснажений, ледве живий, але очі його залишалися чистими і спокійними.

— Нізащо! — заволав Горлум, нажаханий, потрясаючи руками. — Туди не можна! Так нічого не вийде! Ти потрапиш разом з нашою радістю в руки Всевидющого… Він усіх нас зжере, увесь світ зжере, якщо її одержить! Змилуйся, добрий пане, над Смеагорлом! Ходімо звідси, повернемося до тихих місць, а її поверни бідному Смеагорлові. Так-так, поверни, він буде добре її стерегти. Він буде робити всілякі добрі справи, віддячить добрим гобітам. А гобіти нехай ідуть додому. Не наближайся до Чорної Брами!