Чтение онлайн

Фродо довго сидів, схиливши голову, і намагався пригадати усе, що коли-небудь розповідав йому Гандальф. Однак пам'ять не втримала нічого корисного. Занадто рано розлучилися вони, занадто рано. Маг не встиг навчити їх, [227] як пройти у Мордор; а може, він і сам тоді не знав? У північному замку Ворога, Дул-Гулдурі, Гандальф бував. Але чи ходив він до Мордору, чи бачив Вогняну Гору, Барад-Дур? Скоріш за все — ні, вирішив Фродо. І тепер йому, напіврослику з Гобітанії, звичайному мирному гобіту, треба відшукати дорогу, куди не насмілився ступити великий маг. Важка справа! Але Фродо вибрав сам, добровільно — тоді, у себе в будинку, минулою весною. Як давно це було! Немов у ті часи, коли світ був молодий і Золоті Дерева квітли… Що ж обрати? Обидві дороги згубні — тоді чи не однаково?

День минав. Глибока тиша стояла над притулком, де причаїлися три такі різні істоти; цю тишу можна було помацати, такою щільною вона була. Блідий купол неба, покреслений смугами диму, здавався далеким, недосяжним. Навіть орел не розгледів би їх з висоти — мовчазних, нерухомих, пригноблених тягарем долі, вкритих сірими плащами; Горлум, що розтягся лежачи, може, і привернув би погляд орла, але той прийняв би його за кістяк померлої від голоду дитини, за купу ганчірок; ці жалюгідні рештки не варті були гарного змаху крила…

Сем влігся горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Раптом йому здалося, що у височині кружляє темний птах: він виписував кола, зависав нерухомо, знову кружляв. Потім з'явився другий, третій, маленькі й далекі, але Сем чомусь здогадався, що насправді вони великі, літають дуже високо і крила в них широко розпростерті. Він замружився і завмер під плащем — його охопив знайомий страх, знамення Чорних Вершників, той самий нескоримий жах, що навіювали їхні люті крики, підхоплені вітром, і тінь, що затьмарює лице місяця… Страх був не особливо сильний — небезпека була далеко, але вона була, і її відчув не тільки Сем. Думки Фродо раптом змішалися, він здригнувся, хоча голови не підніс; Горлум згорнувся клубком, як сполоханий павук. Крилаті чудовиська зробили ще одне коло і, різко знизившись, щезли у небі над Мордором. Сем голосно зітхнув:

— Знову ці чорні кружляють, тепер у повітрі. Я їх бачив. А вони нас? Вони були дуже високо. Якщо це назгули, то вони вдень погано бачать, правда ж? [228]

— Може, й не бачать, а їхні коні? — нагадав Фродо. — Або оці їхні крилаті бестії: вони напевно мають зір гостріший за орлиний. Боюся, що Ворога попереджено…

Страх минув, але увірвалась також і завіса тиші, їх знову оточувала моторошна дійсність. Фродо все ще мовчав, навіть очі прикрив, немов задрімав, але раптом стрепенувся, підхопився; Сем очікував почути, нарешті, рішення, але Фродо зненацька шепнув:

— Слухай! Що це?

Знову страх стиснув їх; вони почули хрипкий спів і оклики: Чорні Крила вистежили їх, Ворог надіслав солдатів! Адже для моторошних прислужників Саурона немає ні відстаней, ні перешкод! Троє мандрівників припали до землі. Голоси і брязкання зброї швидко наближалися. Фр'одо і Сем витягли мечі. Про втечу не могло бути й мови.

Горлум обережно, звиваючись, мов черв'як, поповз до краю Западини. Ховаючись за навалом каміння, він вигулькнув, стримуючи подих, і надовго завмер. Шум став віддалятися і поступово вщух. На стіні Мораннона просурмив ріг. Горлум безшумно зліз назад.

— Це люди. Нове підкріплення, — сказав він тихо. — Темнолиці. Таких ми ще не бачили, ні, Смеагорл не бачив. Страшні! Очі чорні, волосся теж чорне, довге, а у вухах — золоті кільця. На обличчях червоні візерунки, плащі червоні, наконечники списів червоні. Щити круглі, жовті та чорні, утикані колючками. Погані люди. Злі, бридкі люди. Дикі, як орки, та ще й більші за орків. Смеагорл вважає, це люди з півдня, з-за гирла Великої Ріки, — вони йшли зараз відтіля. Вони вже за Чорною Брамою, але можуть прийти ще інші. Усі зараз збираються до Мордору…

— А оліфантів бачив? — поцікавився Сем, відразу забувши про всі жахи.

— А що це — оліфант? — запитав Горлум.

Сем підвівся, заклав руки за спину, як завжди, коли декламував вірші, і почав:

— У нас в Гобітанії це всі знають, — пояснив Сем. — Мож брехня, а мож і ні. Ми маємо свої легенди, теж щось чували про південні краї. Гобітам теж доводилося подорожувати. Але не всі вірять і, звісно, не всякому. Навіть приказка така є: «бригорянські новини» чи «правдиво, як плітки Гобітону». Але ми чули про Рослих людей півдня. У переказах вони називаються свертами. Кажуть, вони їздять на війну верхи на оліфантах, цілі будинки їм на спини ставлять. Оліфанти виривають дерева з корінням, вивертають цілі скелі і кидають у ворогів. Тому я тебе й запитав. Якщо б вони тут були, я б, їй-бо, ризикнув помилуватися. Ну, тепер вже нічого не зробиш, втратив нагоду. Може, їх і зовсім не буває, оліфантів цих…

І Сем розчаровано зітхнув.

— Не було там таких, — відповів Горлум. — Смеагорл про них ніколи не чув. І бачити не бажає. Хоч би їх і зовсім не було. Смеагорл хоче, щоб пан звідси пішов. Хіба пан не піде за Смеагорлом?

Фродо повільно підвівся на ноги. Поки Сем читав старий віршик, який він чимало разів чув удома біля каміна, Фродо, забувши про всі турботи, весело сміявся, і сміх переміг душевну розгубленість.

— Шкода, що в нас немає тисячі таких звірів, ти уяви — попереду Гандальф на білому оліфанті! — сказав він. — [230] Тоді, може, ми легше пробилися б. Але в нас немає нічого, крім натруджених ніг. Що поробиш! Доля трійцю любить, може, третя спроба буде вдалою? Я йду за тобою, Смеагорле.

— Добрий, милий, мудрий пан! — підскочив ощасливлений Горлум. — Нехай тепер добрі гобіти відпочинуть тут, у затінку. Поспіть, поки Жовта Пика не забереться геть, і тоді підемо швидко. Тихо, швидко — побіжимо, мов тіні…

Вони ще не встигли відпочити й двох годин, пересуваючись слідом за тінню скелі, поки, нарешті, та не видовжилася, звішуючи вечір. Тоді вони з'їли по шматочку хліба і надпили по три ковтки води. Горлум не їв нічого, але пив охоче.