Чтение онлайн

Все ж таки в Мухи була кебета — він одразу збагнув ситуацію, не схотів ризикувати й послав уперед двох хлопців. Вони обігнули городи й спустилися до річки, мало не дійшли до неї, і тут їх зустріли вогнем.

Муха з Юрком, які йшли метрів за п’ятдесят, залягли.

— Оточили… — видихнув Юркові у вухо сотник. — Оточили хутір, хтось продав нас енкаведистам, буде важко.

У Юрка серце вскочило в п’яти: зараз їх або переб’ють усіх, або візьмуть живими — ні, він не хоче здаватися, не хоче ганьби й допитів, у нього автомат з двома запасними ріжками, і нехай спробують узяти голіруч!

— А якщо пробитися? — запитав у сотника.

— Скажеш, пробитися!.. — одказав той зневажливо. — Енкаведисти, якщо оточують, то це вже кінець. Але ще не зовсім, лежи тут і чекай, головне, щоб ніхто тебе не помітив.

Юрко не встиг відповісти — Муха подався праворуч, там одразу заговорили автомати, черги поступово віддалялися, Юрко подумав, що сотник забув про нього або обдурив, коли нараз почув швидкі кроки: Муха, важко дихаючи, впав поруч нього на землю, підштовхнув уперед.

— Давай, — наказав, — там трохи далі дебра, неглибока дебра, але вона може виручити нас. Хлопці пішли на прорив там, — махнув рукою у бік стрілянини, — навряд чи прорвуться, та відтягнули туди всіх енкаведистів, ми ж спробуємо тут.

Муха, пригнувшись, шаснув до кущів, від яких справді тягнувся невеличкий ярок, скоріше стара канава, — сотник ступав по ній безшумно, і Юрко намагався йти за ним слід у слід. Біля самої річки під кущем майнула тінь.

— Хто? — почувся стривожений голос.

Сотник не відповів, його “шмайсер” сипнув вогнем. Тінь заточилася, Муха кинувся вперед, річка тут сягала їм грудей — перебралися благополучно й нарешті вискочили на погорілицю. Пні тут обросли вже кущами, вони пірнули в них. Сотник, спритно орієнтуючись у темряві, просувався до лісу, і Юрко не відставав ані на крок.

Видно, енкаведисти зрозуміли свою помилку, кілька з них повернулись, і кулі засвистіли над Юрковою головою. Але за десять кроків уже починався ліс, і сотник пробуркотів зловтішно:

— Не на того натрапили, панове, вам Муху так просто не взяти, Муха ще побавиться з вами, бо він нічого й ніколи не забуває…

— А як інші? — вихопилося в Юрка.

— Ти вийшов? — коротко запитав сотник. — Ти вийшов і мовчи, бо сьогодні нам бог помагає, і без допомоги божої…

Ліс обступив їх густий і таємничий, сотник зупинився на хвилину, обтер рукавом спітніле обличчя.

— Ну, не тільки бог, — засміявся притишено, — добре, що я з вечора на ту дебру оком накинув, — ніколи не знаєш, де знайдеш, а де втратиш…

Юрко подумав, що вибратися їм вдалося не лише завдяки сотниковому зіркому окові — десятеро хлопців полягли, прикриваючи їхній відступ, он ще автомати не вщухли.

Муха рушив узліссям, не заглиблюючись у діброву.

— Так краще, — пояснив, — тут гущавина, й нас голіруч не візьмеш.

— Але ж, — завагався Юрко, — ви казали, що десь тут збиратимемось. А вже потім до Квасова.

— Ти, хлопче, про себе думай, — обірвав його сотник суворо. — Ті, хто вийде, також про себе турбуватимуться. До Квасова кожен шлях знайде: вздовж річки — не проминеш.

Вони пройшли ще з кілометр чи трохи більше. Автоматна тріскотнява вже не долинала до них. Муха зупинився і мовив з жалем:

— Рюкзак лишився на хуторі. Добрий рюкзак, сало там було й ковбаси кілька кілець, той господар хоч трохи зиску матиме, якщо енкаведисти не заберуть. — Нараз плюнув собі під ноги. — Драб, а не господар, обідранець клятий, і коли він зміг на нас донести?

— Вважаєте, нас оточили, тому що господар…

— Як двічі по два.

Юрко згадав господаря лісового хутора: в полотняній сорочці, босого і якогось виголодженого, певно, зовсім розорився на лісовому піску, а тут навалилися з лісу: давай картоплю, молоко, сало — дві курки були й тих зарізали, бо кожен хоче смачної вечері й плювати їм на збіднілого лісового господаря.

А той, либонь, послав хлопчика до села — синок у нього крутився на хуторі, спритний хлопчина, років десяти, той суціга де завгодно пролізе: добіг до села, а там телефон, і енкаведисти на машинах примчали…

— Я того хлопа не забуду! — насварився кулаком Муха, і Юрко зрозумів: справді не забуде — сотник слова на вітер не кидає, помститься і господареві, і хлопчикові, відплатить за сьогоднішнє.

Але ця думка чомусь не тішила Юрка: перед очима стояли чоловік у брудному домотканому одязі, білявий хлопчик з розумними очима — маленька частка його народу, якому вони начебто несуть визволення і який чомусь не приймає їх…

Чому?

Певно, господар з його вузлуватими від роботи руками знає, що Муха не віддасть йому жодного із своїх двадцяти моргів, навпаки, прибере до рук і його піщаний морг — то хто ж тоді друг, а хто ворог?

Юрко так і не розв’язав для себе цього питання, пробирався за Мухою в чагарниках, і віти боляче стьобали його по обличчю.

8

Чорний “опель-адмірал” швидко мчав по шосе, й гума повискувала на поворотах. Іполитов сидів на шкіряному задньому сидінні, поруч нього напівлежав його новий наставник — штурмбанфюрер СС Краусс. Іполитову хотілося також вільно відкинутися на спинку сидіння і недбало простягнути ноги, але сидів напружено, вчепившись руками за переднє сидіння, визирав у вікно, стежачи за дорогою. Від Берліна від’їхали вже кілометрів з двадцять, нараз машина притишила швидкість і повернула на бічну дорогу: також асфальтова стрічка, але вужча, і ліс ближче приступав до неї.

Іполитов не знав, куди вони їдуть, — товариський Краусс охоче розмовляв про дівчат і ресторани, але замикався в собі, коли йшлося про справи. Мав точно визначені інструкції: чим менше знатиме поки що Іполитов про характер завдання, тим краще, — секрет перестає бути секретом, якщо про нього знатимуть більше трьох осіб. А коли ще й жінка…

Жінок Краусс не цурався, вважав себе одним із знавців та поцінувачів прекрасної половини роду людського, проте псі його дівчата чомусь були схожі одна на одну.