Чтение онлайн

— Чим більше має “добра” дівчина, — полюбляв жартувати Краусс, — тим більше віддасть, і кому хочеться обіймати кістки?

Іполитов глибоко в душі поділяв шефові уподобання, йому також подобалися дівчата тілисті, й тому, коли постало питання про так звану подругу життя для нього, одразу згадав Ліду Судову. Груди в Ліди, либонь, більші, ніж у берлінських крауссівських Кетхен і Гретхен, але тугі й високі, все інше, як кажуть, теж на місці. Найголовніше ж — своя, більшовиків ненавидить не менше, ніж він сам, хоробра, вміє стріляти, й кебети їй не позичати.

Але Ліду ще не привезли до Берліна, вона прибуде завтра чи післязавтра, й цим слід скористатися: Краусс сказав, що сьогодні в них зустріч із зовсім новими дівчатами, не в ресторані, а в інтимній компанії, про все вже домовлено, й красуні чекають на них.

За ці дні Іполитов і справді повірив у своє виняткове становище й аніскілечки не сумнівався, що все так і залишиться навічно, німці — нація практична, даремно нічого не роблять і нічого не дають, але розкішний “опель-адмірал” із шкіряними сидіннями й не менш розкішні красуні — тільки завдаток, скоро він стане одним з героїв рейху, а героїв слід і шанувати, і дбати про них.

Правда, десь далеко, вглибині, точив хробачок, він постійно нагадував про себе, хоч як Іполитов глушив його пиятикою в ресторанах. Бо знав: одна справа йоржитися тут і зовсім інша — там, за лінією фронту.

Але сподівався на щасливий випадок, на свою кмітливість, на збіг обставин, біс його зна на що, на бога чи чорта, на обох разом — зрештою, намагався не думати про це й жити сьогоднішнім днем.

Ліс розступився, і дорогу попереду перегородив шлагбаум. Похмурий унтерштурмфюрер перевірив документи. За шлагбаумом тягнувся високий бетонний паркан з колючим дротом нагорі — розчинилися залізні ворота, і “опель-адмірал” в’їхав.

Відразу за ворітьми починалася довга сіра будівля, фактично кам’яний барак з вузькими загратованими вікнами, казенний і неоковирний, як усі бараки світу. Іполитов, не поспішаючи, виліз з машини. Намагався копіювати Краусса й робив усе солідно й неквапливо, як людина, котра знає свою вагу, усвідомлює становище й воліє, щоб оточуючі віддавали їй належне.

Майор у формі технічних військ привітав їх, точніше привітав лише Краусса, але Іполитов зупинився поруч штурмбанфюрера, й вийшло, що майор вітає і його, людину в цивільному, однак яке це має значення — люди в цивільному командують генералами… А цей недолугий майор…

Іполитов не встиг вигадати ще хоч би один дошкульний епітет, котрий якнайкраще схарактеризував би цього довготелесого, носатого майора, як той чітко повернувся і запропонував гостям пройти до барака.

З коридора сходи круто вели вниз, до просторого підвального приміщення.

Майор з Крауссом пропустили Іполитова вперед, той сприйняв це як цілком закономірний вияв шани — спускався, гордо випнувши груди, ступив нарешті на останню приступку, і тут раптом на нього з обох боків кинулися молодики, одягнуті в форму офіцерів Червоної Армії.

Іполитов розгубився лише на мить. В австрійській школі розвідників їх навчили прийомів самозахисту — підставив ногу одному й пірнув під другого, однак, відчувши страшний біль у заламаній назад руці, заточився і впав на цементну підлогу незручно, трохи не забивши щоки.

Але чому тут, під Берліном, офіцери Червоної Армії?

А вони тримали його міцно, викрутивши руки й притиснувши обличчям до холодного цементу. Іполитов над силу повернув голову й побачив зовсім близько, буквально за кілька сантиметрів, блискучий чобіт штурмбанфюрера. Нараз йому видалося, що той вже приготувався до удару й розквасить йому зараз обличчя, заплющив очі від жаху, але його підвели, поставили на ноги й відразу відпустили.

Краусс, побачивши розгублене обличчя Іполитова, зареготав.

— Не хвилюйтеся, це наші спеціалісти, — пояснив, — і вони випробували вашу реакцію.

Іполитов, щоб приховати збентеження, нагнувся і обтрусив коліна.

— Теж мені експерименти, — пробуркотів, — кидаються, як навіжені.

Штурмбанфюрер махнув рукою, і спеціалісти зникли.

— Реакція у вас є, — схвалив Краусс, — але техніку треба ще відшліфувати.

— Нас в Австрії вчили…

— Як рядового агента, а ви мусите стати асом.

— Але ж так несподівано…

— До цього ви й повинні звикнути. Не соромтеся, брали вас кращі спеціалісти рейху, у них і пройдете подальший курс. А тепер прошу… — Краусс відчинив важкі залізні двері, й вони зайшли до тиру, в кінці якого чорніли висвітлені лампочками мішені.

Штурмбанфюрер вибрав елегантний нікельований “вальтер”, любовно потримав його на долоні, підкинув і схопив міцно, видно, полюбляв зброю і вмів користуватися нею.

— Безвідмовна штука, — пояснив так, наче Іполитов уперше в житті бачив пістолет, — давайте випробуємо.

Мішені з’являлися і зникали з різними інтервалами і в різних місцях. Іполитов бив по них із задоволенням, уявляючи, що стріляє саме по переодягнених молодиках, котрі так принизили його. Поміняв обойму і знову стріляв, а Краусс і майор уважно стежили за ним.

— Досить, — нарешті зупинив його штурмбанфюрер, — досить, бо патрони потрібні рейхові на фронті… — Задоволений жартом, зареготав перший, весело й голосно, проте одразу обірвав сміх і поцікавився в майора: — Ну, як?

— Дев’ять з десяти, — пояснив той. — Мусить бути десять з десяти.

— Хочете зробити з мене снайпера? — Іполитов завжди пишався своїм мистецтвом стріляти і вважав, що дев’ять з десяти вибитих мішеней дуже пристойний результат.

Штурмбанфюрер помітив його незадоволення.

— Гансе, — попросив майора, — покажіть йому, як стріляють офіцери рейху.

Майор витягнув свій “вальтер”, подумав трохи, поклав назад до кобури і взяв пістолет Іполитова. Тепер мішені зникали вдвічі швидше — однак майор вибив усі десять. Відстрілявшись, повернув “вальтер” Іполитову.