Чтение онлайн

— Я сам вибрав для вас зброю, — пояснив, — бережіть її, тут усе вивірене.

Іполитов не втримався від запитального погляду на Краусса, той кивнув ствердно, і Іполитов заховав “вальтер” до кишені не без задоволення — тепер знав, що йому довіряють цілком і, може, навіть прийняли до своєї компанії. Це одразу підігріло його гонор, пістолет приємно обтяжував кишеню, надавав упевненості — Іполитов наріз зупинив Краусса, який уже рушив до дверей, і мовив твердо, наче наказав:

— Давайте ще… І швидше.

Побачив вдоволену посмішку на майоровому обличчі — тепер пістолет його працював, здається, як автомат. Іполитов стріляв розлютовано й несамовито, та рука не тремтіла — вважав, що всі кулі лягають у ціль.

Але майор знову констатував майже байдуже:

— Дев’ять з десяти.

Іполитов засунув нову обойму до пістолета, але Краусс заспокійливо взяв його за лікоть.

— Результат цілком пристойний, — похвалив, — на сьогодні досить, Ганс займеться шліфуванням вашої майстерності. — Штурмбанфюрер попрямував до дверей, не озираючись, — він був тут начальством і приймав рішення самостійно. Іполитов збагнув це, і попереднє відчуття зверхності раптом полишило його. Але ж, зрештою, все логічно, все йде, як і наложить, він і справді поки що учень, а от коли повернеться звідти…

Нараз подумав: якщо повернеться, але тут же відкинув цю думку, як негідну справжнього мужчини, — хіба не може зробити все, що захоче, людина, котра щойно вибила дев’ять з десяти мішеней? І він попрямував за офіцерами, високо звівши голову й торкаючись пістолета в кишені.

Тепер вони зайшли до зали, схожої на тир, тільки в кінці її стояли не мішені, а досить велика сталева плита, пройнята, певно, снарядами. Іполитов здивовано роззирнувся, проте гармати не було, та яка взагалі може бути гармата в приміщенні, це тобі не полігон, а підземний тир.

Майор підвів їх до столу, на якому лежала чудернацька металева труба з ременями, дротами та кнопковим вмикачем. Він узяв трубу мало не урочисто, як беруть дуже коштовну річ, підважив на долоні й мовив тоном доповідача, який зробив дуже важливий винахід і пишається ним:

— Нова зброя, панове, називається вона “панцеркнакке”. Труба діаметром шістдесят міліметрів шкіряними пристяжками кріпиться до правої руки. Бачили плиту, — кивнув у кінець тиру, — так от, панове, снаряд, пущений з “панцеркнакке”, пропалює мало не п’ятисантиметрову броню, як розпечений дріт шматок масла. Стріляють з “панцеркнакке” реактивними снарядами кумулятивної дії. Снаряд має досить велику відстань польоту. Постріл безшумний. Уявляєте, панове, безшумний постріл з рукава пальта снарядом такої великої сили!

Іполитов вискалився від несподіванки та здивування, поштиво підійшов до столу, помацав нічим не примітну трубу, схожі на пляшки снаряди.

— Оберштурмбанфюрер Грефе казав мені про цю зброю, — мовив. — Це для мене?

— Рейх надає вам найкращу зброю, — відповів майор патетично.

Іполитову захотілося виструнчитися, вигукнути “хайль”, але утримався і рішуче взяв “панцеркнакке”.

— Можна спробувати? — запитав.

Майор перезирнувся з Крауссом. Видно, нетерплячка Іполитова сподобалася їм, бо відповів, не роздумуючи:

— Прошу.

Іполитов дивився, як спритно прилаштовує майор до його правиці “панцеркнакке”, й думав, що це справді диявольська зброя.

Нарешті майор прилаштував трубу до руки, акуратно заклав снаряд і вивів умикач до лівої кишені піджака Іполитова. Той відійшов до стіни, повільно підвів правицю, наче хотів вигукнути нацистське вітання, прицілився і натиснув на кнопку.

Одразу правицю рвонуло, наче вдруге на нього сьогодні кинулися зненацька, проте Іполитов не зважив на це, бо в кінці зали почувся вибух, в обличчя вдарила гаряча повітряна хвиля — майор з Крауссом рушили до броньованої плити, а він усе ще стояв незворушно, бо й так бачив нову дірку в броні — дірку, щойно пробиту ним, Іполитовим, із зброї, котрої ще не бачив світ.

Потім його вітали, і майор навіть потиснув йому руку, а перед очима в Іполитова все стояла задимлена дірка в броні, й ніздрі жадібно вдихали запах пороху й розпеченої сталі.

Коли поверталися до міста, Іполитов уже не милувався навколишніми пейзажами. Сутеніло, а вони сьогодні ще не обідали, Іполитов відчув, що смертельно голодний, поскаржився штурмбанфюреру, і той пояснив, що слід потерпіти щонайбільше півгодини — вони їдуть на квартиру, де все готове: дівчата чекають на них.

“Опель-адмірал” зупинився біля сірого чотириповерхового будинку на берлінській околиці, Іполитов трохи подивувався, бо мешкали вони з Крауссом у фешенебельному особняку н ресторани відвідували першокласні, а тут стіни облуплені й почорнілі від чаду — звичайний житловий будинок, де мешкають малозабезпечені службовці, дрібні крамарі, кваліфіковані робітники.

На сходах пахло не дуже приємно, Іполитов зовсім уже розчарувався і хотів навіть висловити Крауссу своє невдоволення, але утримався і, виявляється, вчинив правильно, бо квартира на четвертому поверсі, куди вони нарешті дісталися, була великою і досить гарно умебльованою, навіть у передпокої лежав килим, бра на стінах висвітлювали дзеркала і якісь вази з квітами на низькому столику. Головне ж, у квартирі солодко пахло добре підсмаженим м’ясом, у передпокої стояла висока, грудаста дівчина, зовсім у стилі Краусса, а з кімнати визирала ще одна, з кучмою білявого і, як одразу помітив Іполитов, нефарбованого волосся, вродлива й швидкоока, з прямим носиком і родимкою на правій щоці.

Блондинка одразу сподобалась Іполитову — таке собі грайливе бісеня, від якого можна чекати всіляких несподіванок.

— Ельза, — представив пишногруду дівчину Краусс.

Та подала штурмбанфюрерові руку, але він безцеремонно обійняв її і поплескав по сідниці.

— І Ніна, — вказав Краусс на другу дівчину, — сподіваюсь, вона сподобається вам, Петер. Крім усіх інших принад, ваша землячка.

Штурмбанфюрер уперше назвав Іполитова по імені, либонь, це свідчило про те, що нарешті остаточно прийняв його у своє коло, принаймні той сприйняв це саме так, вдячно зиркнув на Краусса й відповів недбало, але дивився пильно: як зреагує?

— Це дуже приємно, Гюнтере… Чудовий подарунок.

Штурмбанфюрер подивився на нього уважно, насмішкуватий вогник блиснув у його сірих очах, а може, це тільки видалося Іполитову, бо Краусс жартівливо підштовхнув його до Ніни й заявив категорично:

— Вона сьогодні у вашому розпорядженні.

Певно, щодо цього не могло бути двох думок, однак дівчина подивилася на Краусса осудливо й подала Іполитову руку манірно, як старшокласниця. Рука в неї була вузька й, на перший погляд, м’яка, але Ніна відповіла на рукостискання твердо й зазирнула Іполитову в вічі гостро й запитливо.