Чтение онлайн

— Комендант просив негайно прибути. Знайшли грузовик, — доповів старший наряду.

Бобрьонок поклав Вікторові руку на плече, й той рвонув з місця, обдавши молодшого лейтенанта пилюгою.

Біля комендатури справді стояв грузовик — в задньому борті не вистачало двох дощок — машина мала пошарпаний вигляд, навіть дивно було, що півсотні кілометрів подолала за годину. А в приймальній коменданта стояв солдат у брудній, замасленій гімнастерці з такими ж промасленими погонами, дивився спідлоба й тривожно. Його можна було зрозуміти: кому приємно, коли тебе затримують, доставляють до комендатури, та ще й не кажуть чому.

Комендант дивився на солдата зверхньо. Був на голову вищий за низькорослого шофера, певно, він щойно давав йому прочуханку: очі в нього горіли благородним гнівом і буквально випромінювали презирство до такого нікчемного, брудного й зачучвереного вояки, який ганьбить гарнізон міста. Побачивши Бобрьонка, комендант тицьнув у солдата пальцем, немов запрошував усіх помилуватися таким не дуже приємним видовиськом, і мовив:

— Солдат Гончаренко, й мені соромно за автобат, в якому він служить…

Мабуть, комендант тільки набирав силу для розносу, тільки ще розпалював себе. Бобрьонок одразу збагнув це — він не зовсім поділяв комендантів погляд, бо часто зустрічав зовні недбалих і недбало одягнених солдатів, але справжніх бійців і чудових знавців своєї справи, взяти хоча б Толкунова — мимоволі скосував на капітана, але одразу осмикнув себе й попросив коменданта:

— Дозвольте нам поговорити з Гончаренком.

Комендант подивився на Бобрьонка трохи здивовано, та біс їх знає, цих “смершистів”, може, і справді цей нікчемний солдат стане їм у пригоді.

— Прошу, — вказав на двері свого кабінету.

Він залишив їх на самоті з шофером. Бобрьонок сам підсунув солдатові стільця, той не чекав цього, відступив на крок, але одразу повернувся боком і сів, насторожено дивлячись на офіцерів. Стягнув з голови пілотку, бгав її чорними від мастила пальцями — цей жест був такий домашній, що майор засміявся і присунув стільця мало не впритул до шоферового, вмостився на ньому верхи, упершись підборіддям у спинку, й запитав:

— Ви взяли на розвилці під Микулинцями двох офіцерів?

Солдат зробив спробу підвестися, та майор зупинив його коротким жестом.

— Так… — насторожено відповів солдат. — В якій частині служите?

— Рядовий Гончаренко, шофер окремого автобату.

— Угу, — кивнув Бобрьонок, наче почуте дало йому задоволення. — І ці два офіцери чекали на дорозі?

— Якраз вийшли з лісу. Старший лейтенант махнув рукою, і я загальмував. Хіба не можна?

— Можна, Гончаренко, нема тут жодного криміналу. Вона обидва сіли в кузов?

— Я пропонував старшому до кабіни, але він не схотів.

— Де висадили їх у місті?

— А в центрі.

— І куди вони пішли?

Гончаренко трохи подумав і сказав твердо:

— Ліворуч. До готелю.

У Бобрьонка засвербіли пучки, що бувало в секунди найбільшого нервового напруження.

— Точно пам’ятаєте?

— Один з них казав, що там живуть.

— Коли казав?

— Ну, висіли вони, через задній борт пострибали, я його відремонтувати не встиг, вчора важкі ящики розвантажували й поламали, а офіцери висіли й стоять. Я до Луцька часто їжджу — питаю: куди потрібно? А старший і каже: приїхали, ми тут живемо. Ну й пішли до готелю.

— Зможете їх упізнати?

— Чого ж… Дуже просто. Старший чорнявий, а лейтенант, значить, звичайний.

— Не лисий?

— Хто ж його зна. У кашкетах обидва, чорного — того видно, чорнявих, воно, значить, завжди видно…

Бобрьонок зробив шоферові знак, щоб помовчав. Запитально зиркнув на Толкунова — той кивнув, у такі хвилини вони розуміли один одного без слів. Майор наказав солдатові:

— Почекайте тут. — І слідом за Толкуновим вийшов із кабінету.

Комендант сидів біля друкарки, перебирав папери. Глянув на Бобрьонка і одразу, без прохання відклав папку. Бобрьонок подумав: приємно, коли в комендатурі сидить людина тямуща, можливо, цей комендант і службист, як усі вони, а от кебету бог йому дав, і треба скористатися з цього.

— Маєте список військовослужбовців, які живуть в готелі? — запитав.

— Звичайно, всі зареєстровані в нас.

— А можна подивитися?

— Прошу.

Виявилось, що в готелі мешкали лише двоє лейтенантів і троє старших, переважно тут селилися полковники й підполковники, а для цих було зроблено виняток, зокрема старший лейтенант Сахаров і лейтенант Колісниченко мали відрядження штабу фронту.

— Чи не могли б ви влаштувати перевірку документів у готелі? — попросив Бобрьонок.

— Простісінька справа.

— Нас цікавлять Сахаров і Колісниченко.

— Як, дозвольте, це зрозуміти?

— Треба якось показати їх шоферові. Якщо не ті, покажемо інших.

Комендант замислився.

— Зробимо так, — запропонував, — мій помічник зайде з нарядом до їхньої кімнати. Перевірить документи й попросить вийти до адміністратора. Шофер з вами сидітиме там.

— Ні, — категорично заперечив Бобрьонок, — якщо це люди, на яких ми полюємо, одразу зрозуміють, що й до чого, а вони дуже небезпечні при затриманні.

Комендант знизав плечима.

— З вами підуть солдати з автоматами й мій помічник з пістолетом. Чорта затримають.

Що вдієш: навіть комендант міста не уявляє собі, якими хитрими й спритними бувають ворожі агенти. Бобрьонок рішуче заперечив:

— З патрулем піду я. Випишіть мені відповідні документи, а капітан Толкунов підстраховуватиме нас.