Чтение онлайн

— Що ви, що ви! — знітився заступник директора. — Наші люди хочуть поговорити із земним колегою, розпитати вас і відповісти на ваші запитання.

— Гаразд, — погодився Вір Норін і не став затримувати його розпитуваннями, розуміючи, що адміністратору необхідно провести відповідну підготовку, — я прийду увечері.

Вір вирушив на головпоштамт. Там, як з гордістю розповідали мешканці столиці, діяли сучасні машини. Вони видавали листи, за шестизначними символами блискавично сортуючи кореспонденцію для тих, хто не бажав скористатися відеомережею, побоюючись розголошення їхніх особистих таємниць. Люди не знали, що при найменшій підозрі листи перекидались до сусідньої машини, яка просвічувала й знімала зміст на плівку. При виклику коду одержувач автоматично фотографувався на ту саму плівку…

Інші машини давали різноманітні довідки, аж до виявлення здібностей, і поради у виборі потрібного в столиці виду роботи.

Старовинна, добротна будівля поштамту складалася з гігантської зали, оточеної пультами автоматичних машин. Ледь світились ієрогліфи над кожним пультом, докладно пояснюючи, пораду чи довідку. Очевидно, в тормансіанських школах не навчали поводженню з машинами громадського користування. Залою походжали вдягнені у брунатну форму інструктори, готові прийти на допомогу відвідувачам поштамту. Вони розгулювали з бундючно-непристунним виглядом, наслідуючи двох «лілових», які розмістились у різних кінцях зали. Вір Норін не помітив, щоб відвідувачі зверталися до цих пихатих і недобрих порадників. Чеді правду казала, що вони викликають у неї відразу, — від них віє злобою і душевною порожнечею.

Це «нелюди» з давніх російських казок, зовні в людській подобі, але з душею, повністю зруйнованою спеціальною підготовкою. Вони зроблять усе, що накажуть, не думаючи і не відчуваючи нічого.

Вір Норін підійшов до машини для визначення здібностей, намагаючись перейнятися почуттями тормансіанина, який прибув до столиці здалеку (що далі від центру, то гірше вирішувалася справа з освітою і рівнем побуту), щоб знайти тут оновлення своєму життю. Він проробив зазначені в таблиці маніпуляції. У віконці нагорі спалахнуло жовтогаряче світло, незворушний голос ревнув на всю залу: «Розумові здібності низькі, психічний розвиток нижче середньостоличного, тупий і дурний, але м’язова реакція чудова. Раджу шукати роботу водія місцевого транспорту».

Вір Норін здивовано подивився на автомат: індикатори високого пульта згасли, зникло й світло у горішньому віконці. Позаду засміялись, астронавігатор озирнувся. Кілька чоловік підходили до автомата. Побачивши розгубленість Вір Норіна, вони зрозуміли її по-своєму.

— Чого став, як сновида? Робота водія тебе не влаштовує, чи що, он який здоровий бугай! Проходь, не затримуй! — закричали вони, легенько підштовхуючи астронавігатора.

Вір Норін хотів був сказати їм, що така характеристика не відповідає його уявленню про себе, проте зрозумів, що пояснювати щось немає сенсу, і відійшов у майже безлюдну частину зали, де продавались книжки й газети.

Зрештою, він швидко зрозумів позірну безглуздість висновків автомата. Машина запрограмована відповідно до норм Торманса, вона не здатна зрозуміти показники, які вийшли за межі вищого рівня, і неминуче вважала б їх за межами нижчого рівня. Те саме сталося б і з тормансіанином видатних здібностей — закономірність капіталістичного суспільства, яка веде до Стріли Арімана. У тутешній літературі пишуть набагато більше про погане, ніж про добре. Слово про зле і темне несе більше інформації, ніж про добре й світле, тому що повсякденний досвід кількісно вбирає більше поганого. З тієї ж причини легше вірять поганому і злому: зло переконливіше, зриміше, більше діє на уяву. Фільми, книжки й вірші Торманса набагато більше говорять про жорстокість, убивства, наругу, ніж про добро й красу, які до того ж важче змальовувати, бо ж ті слова, що стосуються любові й прекрасного, вельми бідні.

Зіткнення і насильство стали основою, змістом будь-якого витвору тутешнього мистецтва. Без цього мешканці Торманса не проявляють цікавості до книжки, фільму чи картини. Щоправда, є одна неодмінна умова. Усе жахливе, кров і страждання, повинні або стосуватися минулого, або зображати зіткнення з ворогами, які вдерлися з космосу. Нинішнє належало зображати спокійним і невимовно щасливим царством під мудрою владою володарів. Тільки так, і не інакше! Для тормансіанина мистецтво, яке має відношення до сьогодення, позбавлене будь-якого інтересу. «Глуха нудьга від цього мистецтва розповзається по всій планеті», — якось влучно сказала Чеді.

Причиною всіх цих явищ було одне: поганого у цьому світі завжди більше, ніж доброго. Кількість труднощів, нещасть, нудьги й горя, за приблизними підрахунками земної Академії Горя і Радості для ЕРС, перевершувала щастя, любов і радість у п’ятнадцять — вісімнадцять разів за косим зрізом середнього рівня духовних потреб. Очевидно, на Тормансі зараз те саме. Досвід поколінь, який накопичувався у підсвідомості, стає переважно негативним. У цьому полягає сила зла, могутність Сатани, як говорили в давнину релігійні люди. Чим стародавнішим був народ, тим більше у ньому накопичувалось, на зразок ентропії, цього негативного досвіду. Тормансіани — нащадки і брати землян — проіснували зайвих два тисячоліття у невлаштованості, під ударами Стріли Арімана, і в запереченні добра вони набагато стародавніші від земного людства…

Засмучено зітхнувши, Вір Норін огледівся і зустрівся поглядом з дівчиною, що обіперлася об виступ стіни недалеко від книжкового кіоска: великі очі, по-дитячому тоненька шия і дуже маленькі руки, які нервово перегортали аркуші жовтого паперу, очевидно, листи. Норіну передалося її відчуття тривожного смутку. Поодинокі краплі сліз одна за одною скочувалися з-під довгих вій дівчини. Гостре, досі не знане співчуття різонуло астронавігатора. Не зважуючись отак зразу заговорити з незнайомкою, він роздумував, як би зарадити її горю. Смаглявіша, ніж у столичних мешканців, шкіра виказувала жительку хвостової пізкулх Коротка й легка сукня відкривала стрункі, міцні ноги. Дивний колір волосся — чорний з попелястим відтінком — вирізнявся серед звичних чорних з червонуватим відливом голів тормансіан і гармоніював із сірими очима дівчини. Навколо снували відвідувачі поштамту. Чоловіки зрідка кидали на неї нахабні погляди. Дівчина відверталася або опускала голову, прикидаючись заглибленою у листа.

Що довше спостерігав Вір Норін незнайомку, то сильніше відчував у ній душевну глибину, яку він рідко зустрічав у Тормансіанках, здебільшого позбавлених самовиховання і психічної культури. Він зрозумів, що вона на грані великої біди.

Вір Норін знав, що підійти так просто до людини, яка тобі сподобалась, і заговорити з нею тут не можна. Душевна ніжність, така природна на Землі, викликала на Тормансі тільки настороженість і відштовхування. Старші люди, з «джи», боялися, що людина, яка з ними заговорила, виявиться таємним шпигуном держави, провокатором, який вишукує уявних антит державних змовників з тих, кого обійшли випробування «Зустрів чі із Змієм». Молодші жінки боялися чоловіків. Роздумуючи, Вір Норін знову зустрівся поглядом з незнайомкою і усміхнувся їй, вклавши в цю усмішку всю симпатію, яка так раптово народилась, і готовність прийти на допомогу.

Дівчина здригнулася, на секунду її обличчя закам’яніло, і на очі впала непроникна завіса. Але сила доброти, якою світились очі землянина, перемогла. Вона сумовито й слабо усміхнулась у відповідь, нагадавши Вір Норіну персонаж історичних фресок у музеї Останньої Еллади на острові Хіос. Тормансіанка дивилася тепер на нього уважно й здивовано.

Вір Норін підійшов до неї так швидко, що дівчина відступила злякано й простягла руку, ніби наміряючись відштовхнути його.

— Хто ти? Зовсім інший. — Тормансіанка знову подивилась на астронавігатора й повторила: — Зовсім інший.