Чтение онлайн

Ленґдон, вагаючись, вказав в іншому напрямку, в бік протилежного кінця Великої галереї.

– Мені здається, цей набагато ближче.

Фаш зрозумів, що Ленґдон мав рацію. Вони вже подолали дві третини довжини Великої галереї, а в кінці її було два туалети.

– Мені піти з вами?

Ленґдон похитав головою, вже йдучи галереєю.

– Немає потреби. І… я хотів би… я маю кілька хвилин побути сам.

Фаш був не в захваті від ідеї Ленґдона йти до туалету самому цим коридором, але він знав, що з Великої галереї був лише один вихід, а саме ґрати, під якими вони пролізли, і на першому поверсі біля кожного виходу вартувала охорона. Ленґдон не зміг би вийти так, щоб Фаш не взнав про це.

– Я маю на хвилинку повернутися до офісу мсьє Соньєра, – сказав він. – Прошу вас, підходьте туди, коли звільнитесь. Нам іще багато про що треба поговорити.

Сердитий, він рушив у протилежний бік, а Ленґдон зник у темряві. Підійшовши до ґрат, Фаш проліз під ними й увірвався в кабінет Соньєра.

– Хто дав дозвіл Софі Неве увійти в цю будівлю? – заревів він на агентів.

Першим відповів Колле.

– Вона сказала охороні внизу, що розшифрувала код.

Фаш озирнувся навкруги.

– Вона пішла?

– А хіба вона не з вами?

– Пішла, – Фаш визирнув у темряву коридору. Спочатку він хотів зв’язатися з охоронцями внизу й наказати затримати її та привести сюди, перш ніж вона піде з будівлі, а потім передумав.

Викинувши її з голови, він почав дивитися на мініатюру лицаря на столі Соньєра. А тоді обернувся до Колле:

– Ви стежите за ним?

Колле коротко кивнув, а потім повернув екран ноутбука до Фаша. Червона цятка чітко блимала на плані поверху біля приміщення, позначеного як туалети для відвідувачів.

– Гаразд, – сказав Фаш, виходячи в коридор, – я маю зателефонувати в одне місце. Пильнуйте, щоб підозрюваний не покинув приміщення.

Роберт Ленґдон відчував легке запаморочення, поплентавшись до кінця Великої галереї. Телефонне повідомлення від Софі весь час програвалося в його голові.

Зайшовши до чоловічого туалету, Ленґдон клацнув вимикачем.

Приміщення було порожнє.

Він підійшов до умивальника й умив обличчя холодною водою. Різке світло залило голі кахляні стіни, які пахли дезінфекцією. Коли він витер обличчя, двері за його спиною рипнули. Він різко обернувся.

Увійшла Софі Неве, і в її зелених очах горів переляк.

– Слава Богу, ви тут. У нас небагато часу.

Ленґдон стояв біля умивальника, спантеличено дивлячись на поліцейську дешифрувальницю. Якусь хвилину тому він прослухав її телефонне повідомлення, і що більше він прокручував його в пам’яті, то більше переконувався, що вона говорила серйозно. Не реагуйте на це повідомлення. Просто спокійно прослухайте його. Ви зараз у небезпеці. Тримайтеся до мене… Ленґдон вирішив робити саме так, як радила Софі.

– Я хотіла попередити вас, мсьє Ленґдон, – почала вона, переводячи подих, – що ви sous surveillance cach'ee. За вами ведеться приховане стеження, – поки вона говорила, її англійська з акцентом відбивалася луною від кахляних стін, надаючи її голосу особливого звучання.

– Але… чому? – спитав Ленґдон. Софі вже пояснила це йому по телефону, але він хотів ще раз почути з її вуст.

– Тому що, – сказала вона, роблячи крок до нього, – Фаш підозрює у скоєнні вбивства саме вас. Гляньте, що у вас у лівій кишені піджака. Там доказ того, що вони стежать за вами.

Ленґдон відчув, що починає розуміти більше. Глянути у власну кишеню? Звучить, як дешевий фокус.

– Зараз.

Приголомшений Ленґдон засунув руку до лівої кишені свого твідового піджака – до тієї, якою ніколи не користувався. Спочатку він там нічого не знайшов, але ось пальці намацали щось незнайоме. Невеличке й тверде. Схопивши крихітний предмет, Ленґдон витяг його і здивовано втупився в нього очима. Це був металевий диск, схожий на кнопку або на батарейку для годинника. Раніше він ніколи не бачив такого.

– Що це?

– Це такий навігатор стеження, – сказала Софі, – який безперервно повідомляє про своє місцезнаходження центральній установці через супутниковий зв’язок. Його розташування можна визначити з точністю до двох футів на всій земній кулі. Вони тримають вас на електронному ланцюгу. Той агент, який забирав вас з готелю, підкинув вам його в кишеню ще до того, як ви вийшли з номера.

Ленґдон згадав, як усе відбувалося в номері готелю… швидкий душ, як він одягався, а лейтенант поліції чемно тримав його твідовий піджак, поки вони не пішли.

Погляд Софі був переконливий.

– Фаш не знає, що ви знайшли його, – вона зробила паузу, – вони підкинули це вам, бо подумали, що ви можете втекти. Власне, вони очікували, що ви тікатимете; і це посилить їхнє припущення.

– Навіщо мені тікати? – спитав Ленґдон. – Я нічого не робив!

І він сердито рушив до сміттєвого бака, щоб викинути туди «жучок».

– Ні! – зупинила його Софі, схопивши за руку. – Хай він так і буде у вашій кишені. Якщо ви викинете це, то сигнал перестане рухатись і вони знатимуть, що ви його знайшли. Якщо Фаш подумає, що ви це виявили, то він…

Вона не закінчила своєї думки. Замість того вихопила металевий предмет із руки Ленґдона і поклала йому назад у кишеню піджака.

– «Жучок» залишиться у вас. Принаймні зараз.

Ленґдону стало зле.

– З якого дива Фаш вирішив, ніби я вбив Жака Соньєра?

– Був ще один доказ, якого ви не бачили, – обличчя Софі спохмурніло, – ви пригадуєте ті три рядки тексту, які Соньєр написав на підлозі?

Ленґдон кивнув. Слова і числа закарбувалися в його пам’яті.

Софі перейшла на шепіт.