Чтение онлайн

Тераї підвівся.

— Лео включено до підписаного контракту. Він супроводжує мене скрізь. Якщо ви не згодні, то я розірву контракт і негайно полечу звідси. “Денеб” ще тут.

— Не гарячкуйте! Я піклуюсь про ваші ж інтереси, але коли ви дивитесь на це так… Одне слово, ваш звір цілком на вашій відповідальності, розумієте?

— Розумію. Ви не можете порекомендувати мені готель?

— У Джонвілі нема готелів. Ми тут усі піонери, пане Лапрад, не забувайте! До речі, тут чимало таких богатирів, яких не злякають ні ваші м’язи, ні ваш лев. А хижка для вас ще будується. Ми гадали, що ви прилетите на кораблі нашої компанії, цебто не раніш, ніж через місяць. А поки що є тільки невеличкий готель при кав’ярні, можливо, там знайдеться для вас кімната. Не знаю тільки, чи в готелі приймуть вашого звіра…

— Спробую щастя…

— Ага, ще одне, Лапраде! Якомога менше водіться зі стеками.

— Зі стеками?

— Це аборигени. Так їх називають розвідувачі: “стеки”, палиці. Вони схожі на палиці. На щастя, стеки не належать до гуманоїдів і в нас тут нема ніяких історій з їхніми жінками. Адже, подейкують, на інших планетах чоловіки… Гаразд, машина відвезе вас з вашим багажем до готелю. Завтра чекаю вас з доповіддю в дирекції рівно о восьмій. До речі, купіть собі офірський годинник — вони продаються в крамниці компанії. Тут, на Офірі, доба складається з двадцяти п’яти земних годин і дванадцяти хвилин, а я звик до точності, пане Лапрад.

Кав’ярня-готель виявилася приземкуватим складеним з колод двоповерховим будинком, що стояв у кінці вулички, яку утворювали хижки розвідувачів, робітників та інженерів. Утримувала цей заклад ще молода вдова, пані Сімпсон, їй допомагала її сімнадцятирічна донька Анна. Незважаючи на побоювання Старжона, Лео тут прийняли добре. Пані Сімпсон зачитувалася журналом “Райдер дайджест”, а якраз недавно з’явився скорочений виклад книжки знаменитого Джо Діксона “Божі створіння”, в якій цей журналіст спробував донести до широкої публіки суть складних біохімічних і генетичних дослідів Анрі Лапрада. Тераї насилу стримався, коли люб’язна пані Сімпсон, сповнена гордості, що в неї поселиться син прославленого вченого, згадала цю книжку. Адже саме криклива назва книжки викликала гнів у американських фундаменталістів, усе ще впливових в окремих штатах, і призвела до трагедії. Анна ж тільки мовчки зашарілася, що дуже пасувало її личку повненької білявки.

— Обід через дві години, пане Лапрад, — мовила пані Сімпсон. — А поки приготують вашу кімнату, можете посидіти в сусідньому барі. Він теж належить нам, пиво там чудове, та й вибір напоїв непоганий.

Тераї зайшов до бару й сів у кутку, Лео розлігся біля його ніг. Безбарвна покоївка спитала, що їм подати.

— Для мене пива. Для Лео кока-коли у великій мисці.

— Кока… для цього звіра?

— Нічого не вдієш, щодо напоїв у нього інший смак.

— Ви що, глузуєте?

— Принесіть і самі побачите!

Відвідувачі з’юрмились довкола них, чекаючи з цікавістю, що буде далі. Роздосадуваний Тераї підвівся:

— Послухайте, друзі! Я тільки-но прилетів, а тому ставлю питво для всіх. Ви, певне, працюєте на ММБ? Я теж. І хочу лише одного: жити в злагоді з усіма. Але я не бажаю, аби мене роздивлялися, наче якесь чудовисько, тільки тому, що я олімпійський чемпіон і зі мною Лео. Лео — паралев, його розум штучно розвинутий. От і все. А щодо решти, то він звичайнісінький лев. Він дуже лагідний, коли йому не докучають і не загрожують. Але в противному разі… Ви знаєте, на що здатен розлючений лев? Ну так от, Лео здатен на більше!

— Ми не хотіли тобі заважати! — озвався високий розвідувач. — Але згодься, не часто доводиться бачити, як лев п’є кока-колу!

— Гаразд, дивіться, а потім дайте нам спокій. Я тут буду не менше року, ви ще встигнете надивитись на нас.

Покоївка повернулася з бляшанками пива й кока-коли, поряд на таці стояли склянки й невелика супова миска. Тераї розкрив бляшанки, вилив кока-колу в миску, й Лео під захопливі вигуки глядачів вихлебтав свій напій до дна.

— Ну що, подивилися? А тепер дайте йому спокій! Я вже сказав: сьогодні всім по склянці за мій рахунок!

Так Тераї вперше зустрівся з тими, хто мав стати його товаришами по роботі. Тут були найрізноманітніші люди: дипломовані геологи-розвідувачі й розвідувачі-практики; європейці, американці, росіяни, китайці, кілька африканців і навіть один малаєць. Усі вони перемовлялися англо-російським жаргоном або — залежно від культури кожного — більш чи менш правильною англійською чи російською мовою, які давно стали мовами космосу.

Коли Тераї пояснював уже вдесяте, чому він прилетів на Офір II, до бару зайшов чоловік, і всі, побачивши його, стишили голоси. Низенький механік-парижанин, що сидів ліворуч від Тераї, підвівся навпочіпки й прошепотів йому на вухо:

— Це голландець! Дивись не зв’язуйся з ним…

Лапрад обернувся, зміряв прибульця оцінливим поглядом. Майже такого самого зросту, як і він, але ширший у плечах, важчий, з уже окресленим животом. Років тридцяти п’яти. На вузькому обличчі близько до зламаного носа глибоко посаджені світло-голубі очі. Могутня щелепа й довгий шрам на лівій щоці. Він попростував до геолога.

— Це ви новий бос? Одразу з дитячого садка? Скажу вам, зі мною поводьтеся якнайтихіше. Я — Ван Донган! Мені начхати на всяких ваших покровителів: я не дозволю, щоб мною командував якийсь шмаркач. Затямте собі це, більше повторювати не буду!

Він різко обернувся і, подавшись у дальній кінець бару, сів там осторонь від усіх.

— Що це за суб’єкт? — спитав Тераї сусіду.

— Він відкрив рудник Магрет, поки що найбагатший. До вашого приїзду вважався великою жабою в нашій маленькій калюжі. І постарається нею залишитись.

— І може домогтися успіху?

— Атож, хай йому біс! На жаль, може.

— Здається, ви вже надто його тут шануєте.

— Ніхто його не шанує, цього негідника. Він дужий, як бугай, і немилосердно б’є всіх, хто не кориться йому. Бачу, ви теж не з слабеньких, але навряд чи маєте такий досвід, як він. Головне, для голландця немає заборонених прийомів. Точніше, він тільки й вдається до заборонених!

Тераї знизав плечима: поживемо, побачимо.

До бару зайшов старий з червоним носом і посоловілими очима. Його колись чудовий комбінезон розвідувача зовсім вицвів і витерся до дірок, кожна з яких свідчила про убозтво господаря… або про повну байдужість до всього на світі.

— А це хто?

— Старина Мак-Грегор. Пиячить. А шкода. Адже це він перший висадився тут двадцять років тому й відкрив великі поклади. Чудовий інженер, перший тутешній директор. І ось тепер…

Механік замовк, відтак повів далі: