Меч і хрест
Шрифт:
– Він щойно вийшов, – промимрила Марійка, намагаючись протиснутися на свободу. Вона охоче поступилася б чергою їм обом, але спина Дарини, що притискала її до дверей, виявилась абсолютно непорушним бар’єром.
– Уже пішов? – щиро засмутилася Дарина Чуб.
– От. А я за ним займала! – гаркнула Катя, остаточно втрачаючи самовладання.
Її злив уже сам факт, що вона мусить з’ясовувати стосунки з якоюсь дуркою-тінейджеркою.
З силою протиснувши кулак крізь пахву Дарини, Дображанська вчепилася в Марійчині пальці, що стискували ручку дверей.
– Це я за ним займала, а про тебе тут і згадки немає! – обурено заволала Дарина, відпихаючи Катю животом. – Теж мені, крута знайшлася! Думаєш, усі тобі кланятися мусять? Та пішла ти знаєш куди!
– Іди ти на… – конкретизувала напрям Катя.
Дарина, отримавши, нарешті, неприкриту образу, злісно брикнула Катю ногою і зробила їй підсічку, супроводжуючи це матом у відповідь – таким прекрасним і майстерним, що назвати його триповерховим міг би тільки дилетант – за кількістю поверхів той ризикнув би посперечатися з найвищим нью-йоркським хмарочосом!
Не утримавши рівноваги, підсічена дама важко завалилася на Дарину.
Дарина – на Марійку.
Тоді як Марійка з жахом відчула, що вибиває потилицею двері й летить на підлогу, втягуючи за собою всю цю малу купу.
– Чо-о-о-о-о-рт! – розлючено прокричала Катя. Але раптом видала щось схоже на шипляче «х-а-а-а-а» і затихла.
Долаючи важку ломоту в голові, Марійка насилу розплющила очі й тут же схопилася на ноги, зовсім забувши про удар, оскільки побачене нею було здатне ошелешити будь-кого…
Здавалося, в кабінеті бушує ураган.
Вихор свистів і крутив по кімнаті речі та папери. Крижаний порив дув Марійці у вухо, і, як це часто траплялося з нею взимку, вона миттєво оглухла і водночас розчула раптом, що в утробне виття вітру вплітаються ще безліч голосів, які сміються, шепочуть, улюлюкають.
А по високій стелі, немов велетенський божевільний павук, металася страшна потворна фігура.
– Боляче!!! – застогнала вона. – Як боляче!!! – встромлюючись посинілими нігтями в горло, вивернуте болем, неначе намагалася розірвати свою зморщену шкіру на клапті.
– Лишенько, – прошепотіла Марійка, хапаючись за чиюсь руку праворуч.
– Чорт, – луною прошелестіло праворуч від неї.
– Оце так! – приголомшено виплеснула Дарина і обмерла, забувши затулити рота, – жінка почула її!
Вона завмерла, дрібно тремтячи й не зводячи з них несамовито-пристрасного погляду. Різкий біль полоснув Марійку по очах, і вона затулила їх, відчуваючи, як із-під вій струмком потекли сльози.
– Вам?! – видала нестямний звіриний рик біснувата. – Я мушу віддати це вам? Трьом?!! Не хочу! Ні!!!
Мимоволі повіки Марійки зметнулися знову, немов птахи, що злякалися гуркоту.
І вона побачила, як ураган безжально кидає тіло жінки то в один, то в другий бік, б’є його об стіни і стелю, а та кричить, кричить, кричить…
– Ні! Ні! Ні!
Але з кожним ударом її «ні» стає чимдалі слабкішим.
– Гаразд, – заволала Килина нестерпно і страшно. – Я згодна!
І тієї ж миті дивна, невідома сила підкинула розтерзане тортурами тіло до стелі, і, прилипнувши до нього спиною, жінка відчайдушно простягла до них руки із розчепіреними гачкуватими пальцями. І Марійці здалося, що хтось ударив її кулаком під дихало, наскрізь пробивши шкіру та кістки.
Пальці, що звивалися, мов черв’яки, завовтузились у неї всередині й намацали серце…
Стало нестерпно боляче.
Холодно. Неможливо. Темно.
Вона не знала, скільки стояла так, зігнувшись навпіл, осліпнувши від болю, задихаючись від беззвучного крику. Але несподівано біль зник. Марійка почула, як щось титанічне і важке впало на підлогу просто до її ніг.
І очі, що знову стали зрячими, побачили: в уламках стелі, що рухнула, вискалившись дерев’яними кроквами, лежить молода жінка із золотим волоссям і тихим, ясним обличчям сплячого ангела.
Зі щоденника N
Смерть.
Красивою, молодою, з солодкою і такою жадібною до життя шкірою. Але мій геній забороняє думати про це…
Інтелектуальне вбивство з розуму, в стилі Раскольникова, що розколовся, завжди вражає параноєю. Вбивство заради кайфу – хвороба. Бажання вбити має бути природним, як любов і голод, і продиктованим такою ж насущною потребою.
Нормальна людина вбиває так само органічно, як вдихає повітря, не заморочуючись думкою про те, що вона перетворює його на вуглекислий газ.
Ви правильно зрозуміли, – нормальна.
Бо той, хто не здатний убити, за необхідності, – звичайний вибрак природи. Ви підібгали губи? Але ви й самі скажете так, коли ваш чоловік скиглитиме, притискаючи руки до грудей, дивлячись, як вас ґвалтують троє. І закричите: «Чому ти не вбив їх?!!»
«Але це ж зовсім інша річ», – заперечите ви мені.
І ось ви вже й попалися!
Тому що ваш Бог заборонив вам убивати, навіть захищаючись. Він дозволив вам тільки покірливо приймати смерть.
Розділ четвертий,
у якому Дарина втрачає роботу, Катя – кабана, а Марійка – здоровий сон
«Так, людина смертна, але це б іще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово смертна… і взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогоднішнього вечора».