Чтение онлайн

Подібно до оспіваного московського Арбату, Андріївський правив у Києві за Мекку. В останній вихідний весни – офіційний день Міста – народ наповнював узвіз по самі вінця, так що й сунутися сюди було небезпечно: заштовхають, замучать, зірвуть із шиї золотий ланцюжок, поріжуть рюкзак… Але і в будні сонячний Андріївський узвіз, який поєднує зміїним зиґзаґом Верхнє і Нижнє Місто, кишів жвавим людом, що прицінювався до розвішених на стінах будинків картин, глиняних дзвіночків та свиней, прикрас ручної роботи і розкладених просто на тротуарі старезних і пошарпаних книжок.

На них поглядала звисока піднебесна, смарагдово-блакитна Андріївська церква, в якій недолуга Проня так і не повінчалась із легковажним Голохвастовим; трохи нижче височів гордий і прекрасний «Замок Річарда Левове Серце», побудований через сімсот років після смерті свого коронованого хазяїна, в країні, де той ніколи не бував; а біля підніжжя гори Уздихальниці прилаштувався дім «будови дивовижної», у два поверхи на вулицю, а з двору – в один…

Проте, придивившись, ти раптом розумів: усе це лише різнобарвні й веселі декорації. І на може найзнаменитішій вулиці Міста половина будинків, низькорослих і сумно насуплених, побудованих іще до цукрово-будівельної лихоманки 1880-х років, стоять нині порожні та нежитлові і, скривджено повернувшись спиною до проклятої Гори, дивляться на світ безживними чорними вікнами. Порожній другий будинок, і порожній дев’ятий, і двадцять другий, закутаний до самого даху в зелену будівельну сітку, і двадцять шостий, із фасадом, що покосився в багаторічній непритомності, і двадцять, і тридцять четвертий… Порожній «Замок», що вічно реконструюється, і порожніє ночами дім Турбіних, і «Музей однієї вулиці», і маленький театр «Колесо», і ресторани, і художні галереї, і розходяться по домівках торговці, що знайшли прихисток на вузьких і крутих тротуарах. І того, хто на зламі віків хоч раз пройшов опівночі по мертвому Андріївському узвозу, охоплювало раптом дивне відчуття, що ця вулиця нереальна – і не вулиця навіть, а примара вулиці…

Пригальмувавши біля будинку з багатообіцяючою табличкою «Центръ Старокiевскаго колдовства на Подол…», Дарина зіскочила із залізного «поні» й любовно поплескала його по лакованій «дупі». Знявши з плечей червону шкіряну куртку, амазонка лишилась у малопомітному топику, що насилу вміщував вельми помітні груди, завішані модною інсталяцією із дроту, бісеру, намиста і стразів. Велика кількість гриму на Дарининому напівдитячому обличчі здатна була на смерть налякати будь-якого естета. Втім, естети ніколи не належали до її сексотипів – Дарина віддавала перевагу чоловікам нестандартним!

Чуб гордо вивудила з кишені різнобарвну тюбетейку і, увінчавши нею добру сотню білих кісок, самовдоволено відзначила закономірний фурор, який учинила її живописна поява серед вуличних портретистів та інших постійних аборигенів літнього Андріївського. Потім підійшла до таблички і з цікавістю вивчила приклеєний нижче аркуш паперу:

Задоволено крекнувши, Дарина зайшла всередину, підійшла до реєстратури і, поцікавившись ціною «на любов», не змигнувши оком, заплатила чималу суму грошей.

– Прямо до кінця коридора, потім тричі ліворуч, – пояснила їй флегматична міс Реєстратура.

Відвідувачка рушила у вказаному напрямі, вражаючись архітектурним химерностям старої будівлі. Тричі вильнувши, коридор закінчився дверима з написом «Килина», які охороняв гурт подряпаних стільців. На одному з них сидів молодик вогняно-рудого забарвлення, що уткнувся в украй доречну для цього Міста, вулиці й місця книжку «Майстер і Маргарита».

Дарина весело гмикнула: «От сміхота!»

На чоловікові були білі лляні штани та футболка такого ж кольору. його праву руку прикрашав масивний срібний перстень із великим блакитним каменем.

– Класна цяцька, – схвально мовила Дарина Чуб, відразу записавши його до категорії «наша людина». – Ти останній до Килини?

Молодик підвів на неї очі і з неприхованим інтересом оглянув Землепотрясну Дарину із ніг до голови.

– Так, я останній відвідувач, – мовив зі значенням він.

– Тоді я за тобою, – радісно повідомила його Дарина.

– Доб-ре, – вагомо мовив він по складах, немовби схвалюючи її кандидатуру. – До речі. Ти, бачу, знаєш ціну таким речам. Я продаю одну, випадково. Хочеш поглянути? Це Уроборос. – Молодик не кваплячись дістав із кишені золотистий ланцюжок і простягнув їй.

– Ух ти! – зі щирим захопленням вигукнула вона.

Ланцюг із тонким візерунковим плетивом сподобався їй одразу і страшенно. Досить товстий у середині, він звужувався до одного з кінців, інший же його кінець був голівкою змії, рот якої правив за застібку.

– Це вона сама себе за хвіст кусає, – здогадалася Дарина. – Золотий! Старовинний нібито… І скільки такий тягне? – На останньому реченні високоградусний захват в її голосі відразу впав нижче нуля – до прихованого відчаю. Щойно Дарина віддала реєстратурній дівулі свої передостанні гроші. Останні, що залишилися до зарплати, могли покрити хіба що витрати на бензин і сигарети. За квартиру Дарина не платила внаслідок її цілковитої відсутності, а про таку приземлену річ, як їжа, взагалі не замислювалася ніколи.

– Тільки для тебе, сто гривень, – хвацько запропонував молодик. І тут же був підвищений зі звання «наша людина» до рангу «можливий кавалер». Із чоловіком, який з ходу робить уподобаній дівчині такі різдвяні знижки, стосунки можуть скластися дуже й дуже продуктивні.

– Та ти що? – для проформи здивувалася Дарина. – Втім, твоя справа, – додала вона вже кокетливо. І, безтрепетно віддавши йому бензиново-нікотинову сотню, відразу ж начепила придбане на шию – під кущисту і розложисту інсталяцію. (На глибоке переконання Дарини Землепотрясної, прикрас ніколи не бувало надто багато!)

Наступні кілька секунд пара вдоволено оглядала одне одного.

– Слухай, а ти не знаєш часом, ця Килина може приворожити голубого? – продовжила розмову дама.

– Килина здатна приворожити будь-кого, – вагомо відповів «продуктивний кавалер», продовжуючи неприховано милуватися нею. Проте останню це аж ніяк не бентежило.

– Здорово! – вигукнула вона. – Може, тоді схохмити, і не лише Сані, але й Алекса перукарського приворожити? – весело поцікавилася Землепотрясна у себе самої. – Нехай це стерво облізе! Ха! Зараз подзвоню їй, позлю…