Чтение онлайн

Підхопивши червоний мобільний телефон, який бовтався на шиї, Дарина спробувала набрати знайомий номер, не забуваючи підгодовувати «можливого кавалера» багатообіцяючими поглядами.

– Не бере! – нетерпляче повела плечима вона. – Певно, – пожартувала Дарина, – у Килини занадто сильна енергетика – все глушить.

Вона нерішуче затупцювала на місці, роздираючись між двома взаємовиключними бажаннями: продовжити бесіду з «рудим і продуктивним» і негайно приголомшити перукарку убивчою інформацією.

– Гаразд, – зважилася Чуб. – Якщо хто підійде, скажи, що я за тобою. Я тільки вийду подзвонити й відразу повернуся. Загалом, не прощаюся. Ага?

– Згода, – посміхнувся рудий.

Від’їхавши від готелю «Андріївський», «вольво» Каті обережно поповзло вниз по узвозу.

– Стій! – заричала вона на водія. – Ти знову проїхав мій салон! Він на будинок вище, нетямо! Ще один промах, і звільню к бісу!

– Катерино Михайлівно… – Шофер явно збирався виправдатися.

– Закрили тему! – заткнула його Катя. – Тут вийду, а то ти ще три години розвертатися будеш.

«Скоро в сусідній під’їзд на машині їздитиме, бариня!» – злісно пробурчав водій собі під ніс.

Невпевнено ступаючи на каблуках по непридатних для дамської прогулянки булижниках Андріївського, Катя звично чортихалася подумки. Який рік її нерви були натягнуті, немов сталеві струни, і день за днем вона безжально підкручувала їх чимдалі сильніше: все контролювала, все пам’ятала, за всім стежила. Тоді як її шофер не міг запам’ятати навіть будинок, де розташований косметичний салон! Ну чому люди – такі ідіоти? Ось та, наприклад, – в ідіотській тюбетейці, пірсингу й тату, що збуджено жестикулює і кричить на піввулиці у свій червоний мобільник.

Не так давно Катя помітила: світ навкруги викликає в неї перманентне тупе роздратування. І розуміла: це не дуже хороший симптом.

«Якщо сьогоднішній вечір мине нормально, – твердо пообіцяла вона собі, – відразу ж лечу у відпустку. Багамі, перлинні ванни, масаж… Два тижні. Попустить. Інакше зірвуся, відчуваю, що зірвуся».

– Чорт! – Вона оступилась і ледве не впала на бруківку. – До речі, а ось і він, рідний!

На стіні будинку, за яку Катя вхопилася, щоб не впасти, за сантиметр од її долоні був приклеєний сміхотворний папірець: «Любовні привороти і відвороти. Зняття пристріту…»

– «…Наведення причини на ворогів», – глузливо прочитала вона вголос. – От дурисвітство! Хоча-а-а… – Катя зам’ялася. – І чого на світі не буває…

Вона з сумнівом подивилася на годинник і раптом, несподівано навіть для себе самої, ввійшла до високих, зо два поверхи, дверей.

Хол, куди вона потрапила, був похмурим і абсолютно безлюдним. У віконці реєстратури, втупивши погляд у детектив Донцової, сиділа середньостатистична «ідіотка».

– Я з приводу ворогів… – Катя нервово забарабанила пальцями по стійці. Те, що вона звернула сюди з цілеспрямованого шляху, погано вписувалося в її ідеальний образ самої себе.

– Причина на ворогів? – безбарвно уточнила дівуля й потяглася до купки бланків. – Триста одна гривня тринадцять копійок.

Катерина іронічно смикнула ротом – сума була смішною. Занадто маленькою, щоб розв’язати за її рахунок багатотисячну проблему, і занадто великою для такої шарашкиної контори. Але їй так нестерпно хотілося зробити яку-небудь, нехай навіть дрібну, капость людині, що так недозволенно різко розмовляла з нею вранці по телефону.

Нехай у неї хоч голова заболить, чи що!

– Ім’я, прізвище, адреса.

– Лариса Косач. Ярославів Вал, 32, квартира п’ять, – продемонструвала освіту Катя.

– Косач, через «а»? – продемонструвала цілковиту відсутність освіти Реєстратура. – Ідіть до Килини, вона ще годину приймає. – «Ідіотка» байдуже обміняла направлення на гроші й знову присунула до себе книжку. – Тричі ліворуч по коридору.

– І що, – зневажливо пирхнула Катя, – існують люди, які ведуться на таку дурню?

– Ну, ви ж повелися… – знуджено відгукнулася дівуля, не підводячи голови від чтива.

Крити було нічим. І Катя знову розсердилася. «Гаразд, треба швидше закінчувати цю байду», – вирішила вона і, зціпивши зуби, попрямувала до Килининого кабінету.

На щастя, напливу відвідувачів там явно не спостерігалося. Катерина ще раз поглянула на годинник і перевела вимогливий погляд на молодика, що очікував своєї черги біля дверей.

На місці меткого рудого молодика в пом’ятому одязі сидів акуратний, як картинка, блондин із очима кольору зимового неба та мінусовим виразом обличчя!

Утім, нічого дивного в цьому начебто й не було. І кожне з нас без зусиль пояснило би таку зміну декорацій, припустивши, наприклад, що рудий зайшов до кабінету, а альбінос з’явився трохи пізніше… Коли б не один дивний збіг: на безіменному пальці правої руки блондина сяяв такий самий перстень, а в лівій він тримав ту ж саму книжку, розгорнуту на тій самій сторінці.

Загалом, тут варто було поміркувати над теорією ймовірності…

І була б Катя Дариною, вона не забула б поцікавитися, наскільки великою є можливість такої випадковості й чи не прирівнюється вона до багатозначного «нуля»?

Але Катя Дариною не була і тому, миттєво прозондувавши поглядом чоловіка в білому костюмі і прикинувши на око вартість його брюк і піджака та навіть вірогідний бутик, де вони були куплені не далі ніж цього літа, лише подумала, що цей представник флори і фауни – персонаж досить світський або, в усякому разі, здатний розуміти людську мову. Хоча книжка Булгакова і підозріло великий камінь у його персні свідчили: він їй, звичайно, не рівня і особливо церемонитися з ним не варто.

– Ви до Килини? – суворо спитала Катерина.