Чтение онлайн

— А знаєш, тепер тут справді зробилося як удома! — вигукнув він.

Авасін усміхнувся, вдоволений успіхом. Забувши про свою відразу до речей, узятих з могил, він почав копирсатися в принесеній приятелем колекції. Особливий інтерес викликав у нього один з мідних гостряків.

— Дивись, яка дивна форма, — сказав він. — Схоже на те, що він кріпився до шпички костяними цвяшками. Бачиш, тут іще залишився один цвяшок.

— От якби нам зробити справжній лук із стрілами! — мрійливо промовив Джеймі.

— А чого ж, можна спробувати, — відлові Авасін. — Я вчора полічив набої — у нас їх залишилося тільки два десятки. Ми тепер маємо право витрачати їх тільки на великих звірів. Але якби у нас був лук, то ми могли б полювати на куріпок і зайців.

— Гаразд, спробуємо, коли зможемо, але тільки не сьогодні, — сказав Джеймі. — Я вже на ногах не тримаюся. Ходім спати.

Хлопці залізли в свої спальні мішки, навіть не погасивши каганця. За кілька хвилин вони вже спали.

Вогнище вигоріло, і кімнату освітлював тепер тільки яскравий вогник каганця — вогник, що народився знову після столітньої темряви. Колись ескімоська жінка, мабуть, дорожила цією маленькою кам'яною лампою як своїм найбільшим скарбом і готувала над її моховим ґнотом страви на всю сім'ю. Тепер каганець знову ожив. І гостряки від стріл, що за сивої давнини належали невідомому мисливцеві, теж готові були розпочати нове життя.

Мертві, що лежали на тому самотньому, вітрами овіяному кряжі, були добрими духами. З глибини століть вони передали свої дарунки живим — хоч ті живі належали до інших племен і рас.

Щось холодне й слизьке тицьнуло Джеймі в обличчя й розбуркало його з глибин солодкого сну. Він застогнав і відмахнувся рукою. Пальці його торкнулися шорсткого, густого волосся на лобі оленятка, і хлопець неохоче розплющив очі.

В хатині панували смертельний холод і майже непроглядна темрява. Каганець давно погас, а в попелі вогнища ледь жевріло кілька жаринок. Отанак стояв коло ліжка Джеймі й стривожено пирхав, а що хлопець знов заплющив очі, то малюк витягнув шию і вдруге провів язиком по його щоці.

Джеймі зразу ж сів і відштовхнув од себе оленятко.

— Фе! — сказав він, витираючи обличчя. — Ану покинь, чуєш?

Тепер він остаточно прокинувся і подумки відзначив, що звичайну тишу полонини порушено. Знадвору долинав безперервний стугонливий гуркіт, неначе коло хатини зривався з висоти водоспад.

Хоч було темно, Джеймі зрозумів, що ранок уже настав, — про це свідчили почуття голоду й той факт, що вогнище вже майже не курілося. Він зіскочив з тапчана й швиденько вдягнувся. Холод стояв страшенний, і хлопець аж посинів, поки добрався до вогнища й кинув на жаринки перший оберемок хмизу. Оленятко ходило слідом за ним, тицяючи його мордочкою в спину. Хлопцеві нарешті урвався терпець, він відштовхнув Отанака й спитав:

— Ну, чого тобі? Чого пристаєш?

Полум'я у вогнищі розгорілося, і Джеймі підійшов до дверей, щоб виглянути надвір, подивитись, звідки береться отой гуркіт, що, здавалось, вривався в хатину з усіх боків.

Він прочинив двері, і порив вітру мало не вирвав їх з його рук. Сніг заліпив йому обличчя й на секунду засліпив його. Люта хурделиця сірою запоною затягла весь світ, навіть поблизькі смереки зникли, потонули в ній, Джеймі забило дух, і він увалився назад до кімнати. Відтак підійшов до Авасіна й поторсав його, вигукуючи:

— Прокидайся! Вставай, чуєш? Стара баба-хурделиця всіх своїх собак з цепу спустила! Я ще такого не бачив і не чув!

Та Джеймів опис снігової бурі був, либонь, надто блідий. З далеких темних просторів арктичних морів налетів, ревучи, перший зимовий вітер. З дикою люттю, з ураганною силою помчав він Барренлендом, зриваючи з грунту спресований сніговий покрив, здіймаючи в повітря й закручуючи в шаленому танку колькі крижинки. Сніг змітав усе на своєму шляху, і ніщо не могло протистояти його скаженому шалу.

Вовки й лисиці давно поховалися й тепер злякано тремтіли в глибоких норах, викопаних під заметами. Навіть куріпки позабивалися зграйками в розколини між скелями й сиділи, настовбурчившись, пережидаючи пургу. Жодна жива істота не наважувалася того дня поткнутися на посмужену вітрами рівнину.

Гори, що захищали Затишну Полонину, приймали головний удар на себе, але навіть у цьому міжгір'ї людина не годна була б витримати натиску хуговію. Вітер завивав над гребенями довколишніх гір, неначе хор демонів, випущених з пекла. Хлопці незабаром переконалися в тому, що їхнє житло не зігрівається. Їм довелося перекрити вентиляційний тунель, прокопаний у долівці, і витратити годину на те, щоб заново законопатити щілини її стінах мохом з своїх матраців.

На щастя, вони мали достатній запас дров для боротьби з холодом, що різко посилився, сягнувши тридцяти чи сорока градусів нижче нуля. Виручав їх і каганець, що розвіював принесену хугою темряву.

Їхні гарячкові зусилля не пішли на марне: в хатині знов зробилося затишно й майже тепло. Хлопці посідали й почали прислухатися до завивання пурги та стогону смерекового гілля.

— Уявляєш, що б з нами зараз було, якби ми залишилися в Таборі Кам'яного Іглу? — сказав Джеймі, здригаючись від самої думки про це.

— Бр-р, не хотів би я зараз бути там, — відповів його приятель. — Навіть подумати страшно. Але тут цю хугу можна пересидіти, вистачило б тільки харчів і дров. І щодо одного принаймні ми можемо бути певні — за такої погоди жодна росомаха не поткнеться до нашої схованки!

Протягом цілого наступного дня й ночі пурга лютувала не вщухаючи. А другого ранку вона вже давалася взнаки: хлопці втратили спокій, безнастанне завивання вітру почало; діяти їм на нерви. Джеймі почувався так, наче потрапив у сніговий обвал, який відрізав його від цілого світу; він не міг і кількох хвилин всидіти на одному місці.