Чтение онлайн

Трепка похитав головою,

— Це, друже, нічого тобі не дасть, ти тільки позбудешся приємності самостійно розв'язати загадку. Хоча, на жаль, про це ти не дуже й дбаєш. Ну, та це, кінець кінцем, твоя справа, і якби йшлося тільки про заспокоєння твоєї цікавості, то я, зрештою, міг би зрадити таємницю. Але ти тут не спостерігач, а дійова особа, за яку я відповідаю. Ти ніколи не навчишся самостійно вести справу, якщо я завжди триматиму тебе за ручку. А втім, у мене немає доказів.

— Значить, це тільки передчуття… — сказав я не без розчарування.

— Ні. Це певність! Але потрібні ще об'єктивні докази провини. Тому я й кажу: почекаймо, доки плід дозріє.

— А ви не боїтесь, що вбивця може втекти?

— Ні, він не втече. У цій справі вбивця не може втекти.

— Але може догадатися, може вдатися до нових вбивств, щоб усунути небезпечних свідків.

— Ти пропонуєш попередній арешт? Ні, це утруднило б слідство. А нових убивств, думаю, не буде… Я так вважаю… бо цей вбивця — недурний.

З боку брами почулося шалене гавкання Рези. Незабаром на головній алеї з'явився Журка. Побачивши нас, він звернув сюди.

— Що це ви, хай йому чорт, у городника граєтесь? — Журка веселим поглядом окинув Трепку.

— Кожен обробляє свій городик, як може, — по-філософському промовив Трепка.

— Невже садіння капусти — це все, на що ви здатні? — в'їдливо посміхнувся Журка.

— Біля вас, друже, я можу спокійно віддатися своїм маленьким втіхам, — відповів Трепка. — Повністю покладаюся на вас.

— І думаю, що маєте рацію, — задоволено сказав Журка. — Щождо капусти, то я радив би вам поспішити. Завтра, можливо, слідство вже закінчиться.

— Невже ви так далеко посунулися вперед, Журка?

— Достатньо, — скромно відповів поручик. — Я б міг уже сьогодні вимагати наказу про арешт, але люблю застібати справу на останній ґудзик.

— Дуже розумне правило, друже.

— Мені потрібен ще тільки один доказ. Думаю, що навіть маленький відбиток пальця повністю влаштував би мене. Це жахливо, що людина залежить від апарата. Вони там так довго копирсаються. Коли б я знав, то сам зняв би відбитки.

— Чи не можна довідатись, друже, відбиток чийого пальця найкраще влаштував би вас? — з інтересом запитав Трепка.

Журка посміхнувся і зробив ефектну паузу.

— Професора Касіци.

— Це цікаво! — Трепка помітно заінтересувався. — Якщо не помиляюся, ви здобули якісь нові докази?

— Ви вгадали, Трепка. Уявіть собі, одержую я таку звістку: в суботу ввечері професора Касіцу бачили… в костьолі. Все місто говорить про новонавернення професора Касіци.

Я уявив собі Касіцу в костьолі, і справа здалася мені дивною.

— А що ж, до дідька, цей старий безбожник міг робити в костьолі?

— Авжеж, що він міг там робити? — посміхнувся Журка. — Не думаю, що готувався до сповіді. Щодо мене, то я вважаю, що в нього, напевно, було там побачення. Звідси висновок: телефонний дзвінок від хворого був фіктивним… То був зовсім не тойтелефонний дзвінок.

— А з ким він міг би зустрітися? — запитав я.

— І про це поступово дізнаємось.

— А як справа з рукописами? — поцікавився Трепка.

Журка витягнув з папки два пакети карток, сколотих скріпками.

— Ось вони. Були справді в Жураковської. В цьому відношенні зізнання Касіци підтвердились. Але це, як визнав сам Касіца, лише частина рукопису. Решту Касіца, мабуть, знищив або сховав.

— Жураковська знала, чий це рукопис? — запитав Трепка.

— Ні, — посміхнувся Журка. — Вона вважала, що це рукопис Касіци.

— Так сказав їй Касіца?

— Ні. Касіца нібито нічого про це їй не казав.

— Дуже цікаві докази, — визнав Трепка.

Журка задоволено посміхнувся.

— І мені так здається.

Після обіду Трепка запропонував мені прогулятися до Рудих Ям. Цю назву я вже чув. Мені пригадалася рання прогулянка професора Містраля за день до смерті і його вимазані червоною глиною калоші, потім — пізніші зізнання Мацьошека. Так, не лишалося сумніву, що в п'ятницю Містраль був у Рудих Ямах.

Мацьошек показав нам дорогу, і через півгодини ми опинилися перед руїнами цегельні. Місце було пустинне й похмуре. Рештки зруйнованих печей лякали темними щелепами. Поруч було кілька ям, повних каламутної води. Звідси, мабуть, брали колись глину. Де-не-де стирчали в небо криві, покручені сосни. На неродючому червонуватому грунті росла рідка трава. Було тихо, тільки час від часу з боку глинищ долітало несміливе кумкання жаб.

— Не дуже веселе місце, — зауважив я. — Цікаво, що міг тут шукати Містраль?

Трепка нічого не відповів, він тільки уважно розглядався.

Раптом із-за червоних мурів цегельні почулося мекання кози. Ми рушили туди. За руїнами біля невеличкої мазанки побачили трьох кіз, що сновигали туди й сюди, а також хлопця з вудочкою.

Помітивши нас, хлопець схопився з землі і ступив кілька кроків назустріч, але одразу ж спинився і тільки поглядав підозріло.

— Ти що ж, хлопче, злякався нас? — привітно запитав Трепка.

Хлопець мовчав, дивлячись на нас спідлоба.