Чтение онлайн

Мацьошек сів і витріщив очі.

— Поговоримо тепер відверто, пане Мацьошек, — Журка присунувся до нього. — Коли ви востаннє вичищали ящик?

— Вчора, пане поручику… Тобто у вівторок.

— Чудово. Сміття з вілли виносять до ящика?

— Так, пане поручику. Але виношу не я, це роблять помічниці. Кожного ранку, прибираючи, вони виносять сміття в ящик. Тільки тепер уже не виносять, бо ви ж не впускаєте тих дівчат.

— А ви нічого не забули, Мацьошек? — втрутився Трепка. — Наскільки я пригадую, пані Протоклицька нарікала в суботу на дівчат, що не прибрали на кухні.

— Не розумію, — блимнув Мацьошек очима, — що ви маєте на увазі, пане капітане?

— Відро з кухні. Ви забули, Мацьошек, що дружина казала вам у суботу ввечері винести відро з кухні.

— Це правда, — зніяковів Мацьошек, — зовсім забув.

— Відро! — вигукнув Журка. — Ви, значить, виносили ввечері з кухні відро?

— Виносив, пане поручику.

— О котрій годині.

— О, вже після одинадцятої.

Це була мить, коли хвилювання нашого друга Журки досягло краю, його обличчя набрало на хвилину землистого кольору. Але незабаром він оволодів собою.

— Ну, це, кінець кінцем, не так уже й важливо, — зітхнув Журка полегшено, ніби заспокоєний якоюсь думкою.

— Як це не важливо? — обізвався я. — Це ж змінює характер слідства. І наша стара гіпотеза ще зовсім не відкинута: отрута могла бути в горілці. Тепер у нас є відповідь на запитання, куди вбивця вилив решту отруєної вишнівки. Звичайно, у відро. Мабуть, розраховував вилити отруту в раковину на кухні, але йому не пощастило. На кухні раковина була забита, і вбивця мусив вилити у відро.

— Ні, Павле, — посміхнувся Журка. — Я спочатку теж так думав, але це нісенітниця. Ми ж забули, що в склянці після вишнівки була вода. Коли б ціаністий калій був у горілці, професор не мав би часу наповнити склянку водою. Адже при такій дозі смерть настала б негайно. Це, здається, не викликало у вас ніяких застережень.

— Звичайно, — кивнув головою Трепка, — професор не міг би наповнити склянку водою. У вас залізна логіка, друже, і їй нічого не можна закинути.

— Хвилиночку, — сказав я спантеличено, — а як же ти поясниш те, що отрута опинилася саме в відрі?

— Дуже просто, — сказав Журка. — Вбивця, як ми пам'ятаємо, взяв із скляної баночки чотири грами ціаністого калію. Один грам він домішав у порошок. Більше домішати він не міг, бо це підозріло збільшило б об'єм порошку.

— Навіщо ж тоді він узяв аж чотири грами? — намагався я захищатися.

Журка схвильовано глянув на мене.

— Може, не було часу точно відміряти, може, взяв приблизно, може, хотів ще когось послати на той світ — пояснень багато. Але важливо те, що в момент смерті професора у вбивці ще був ціаністий калій. Довідавшись, що тут міліція, він хотів якнайшвидше позбутися його. Єдине місце, де отрута не викликала б підозріння, це лабораторія. Але потрапити в лабораторію було неможливо, тому він і вкинув отруту в відро.

— А що ж тоді сталося з горілкою у графині?

— Її випив… Мацьошек. У тебе є ще сумніви? — посміхнувся Журка. — Можна зараз перевірити.

Ми повернулись у прохідну будку.

— Пане Мацьошек, — сказав суворо Журка, — ви тільки-но сказали, що в суботу після одинадцятої години виносили сміття з кухні. Це все, що ви тоді робили в кухні?

— Не розумію… — відповів Мацьошек, уникаючи наших поглядів.

— Ви не щирі з нами, Мацьошек, — процідив поручик. — Збрехали нам ще при першому допиті, а тепер брешете й далі. Хіба це розумно з вашого боку, пане Мацьошек?

— Про що ви говорите? — пробубонів садівник.

— Про те, що на графині є сліди ваших пальців, — рискнув Журка. — Ви хильнули тоді, га?

Закусивши губи, Мацьошек мовчав.

— Не бійтеся ж. Дружина не дізнається про це. Даю вам слово! — Журка підморгнув. — Ну то як, Мацьошек, хильнули трохи?

— Якщо казати правду, то ковтнув… — видавив садівник. — Ви ж, пане поручику, розумієте…

— Розумію, — перебив Журка. — Скільки там було?

— Дрібниці… Не було й півграфина.

— У вас чудовий апетит! — засміявся Журка.

Мацьошек вишкірив зуби.

— Можете йти, — сказав Журка і звернувся до нас. — Ну як? Тепер, мабуть, ясно? Горілка в графині не моглабути отруєною. Не шукай, Павелеку, дірки в цілому. Моя теорія перемагає по всіх пунктах. Убив Касіца! Тільки він міг винести рукописи. Тільки він мав можливість домішати чогось у порошок. Тільки у нього була ця можливість, а насамперед у нього був мотив. Такий мотив, панове! — Журка підніс руку — Повторюю: дайте мені один бодай маленький відбиток пальця, і я з'їм Касіцу з кістками!

Я глянув на Трепку — що він про все це думає. Проте обличчя капітана було непроникне.

Виявилося, що з тим «маленьким відбитком пальця» Журка мав деякі труднощі. За кілька хвилин я застав поручика біля телефонного апарата, — рознервований, він саме кинув трубку.

— Ні, це просто неможливо! — вигукнув Журка, побачивши мене. — Дактилоскопічні результати все ще не готові. Завжди так буває, коли не сидиш у них на шиї. Ні, так діла не буде. Їду до Варшави.

Того дня я ще раз міг дивуватись енергії поручика Журки. Він повернувся буквально через дві години. Побачивши машину, яка мчала алеєю, я попрямував до будинку. На моє здивування, Іполита не було дома. Я вийшов знову надвір і тільки тоді помітив Журку. Він сидів біля відчиненого вікна в лабораторії, притискаючи до голови рушник. Побачивши мене, швидко сховав його і відійшов од вікна. Я поспішив нагору. Двері лабораторії були замкнені.